Пан Тадеуш

Митець колотися. Матвія оком зміряв,
Напоготову взяв свій вірний карабін
(Багато ворогів скосив у битвах він) —
Правиця при замку, а спереду лівиця…
Немов жало змії, ворушиться рушниця!..
Увесь він знітився, плигає, припада:
Тяжка Матвієві готується біда!
А той, побачивши бійця собі до пари,
На носа надіва старезні окуляри
І держить Різочку обачно у руках.
Здавалось, твердо він не встоїть на ногах,
Бо йде й хитається, мов хворий чи сп'янілий.
Помітив це солдат — і, всі зібравши сили,
На нього кинувся шалено. Та Матвій
Раптово зупинив повільний відступ свій
І шаблею підбив багнета. Аж хитнувся
Солдат уражений, а сивий розмахнувся
І вдарив Різкою… Без сповіді умер
Єфрейтор, чотирьох медалей кавалер,
Трьома царевими оздоблений хрестами…
Тим часом, стявшися віч-на-віч з ворогами,
На лівому крилі зчиняє ревний бій
Удвох із Бритвою Кропитель запальний, —
Рубає знизу той, той зверху б’є невпинно:
Працює в німців так новітня та машина,
Що й січку тне тонку, і жито вибива…
Звитяга, бачиться, для шляхти наспіва!
Та правому крилу біда і небезпека:
Високий прапорщик, побачивши здалека,
Що вбив єфрейтора досвідчений Матвій,
Помститись кинувся, шпонтон піднявши свій.
(Зоветься бердишем або шпонтоном зброя,
Тепер уже в військах не вживана до бою:
Бувало, й колються, й рубають бердишем…
 У флоті ми лише тепер його знайдем).
Був дужий прапорщик і молодий літами,
Тому Матвій не міг із ним боротись прямо,
Без штук і хитрощів, а тільки одбивав
Шпонтона бистрого, що іскрився й блищав, —
І мав уже старий одну легеньку рану.
Радіє прапорщик, — але радіть зарано!
Кропитель, бачивши, до чого йде двобій,
Біжить — не добіжить! — і карабін тяжкий,
Крутнувши, кидає противнику під ноги, —
І чути смертний крик у криках перемоги!
Метнулись москалі Кропителя ловить:
Він, щоб товариша від смерті захистить,
Незбройним у бою лишився. Два жовніри
Заплутали у чуб руки йому чотири
І потягли його, як моряки баркас
Міцними линвами. З'явивсь тут саме в час
Гервазій. «Ножику! — гукнув Хреститель, — друже!»
І, зупинившися, рубає Ключник дужий
Гігантським Ножиком жовнірів по руках.
Кров бризнула навкруг. Біль і смертельний жах
Погнав напасників… Одна рука лишилась
У довгих кучерях, — і кров’ю зчервонилась.
Так орлик, кинувшись на зайця у гаю,
Поживу випустить не важиться свою:
Одною лапою їй держиться за спину,
А другу — кігтями вгородить в деревину;
Звір скочить — і порве надвоє хижака,
І в поле, з лапою у спині, утіка,
А біля стовбура лишилась друга лапа,
І тепла з неї кров дощем червоним капа.[179]
Кропитель поглядом шукає: навкруги
Сплелися у бою і друзі, й вороги,
А він один стоїть, лишившися без зброї!
З’єднався з Ключником, і грізною рукою
Махає, стиснувши залізний свій кулак.
Аж раптом з натовпу з’явився юний Сак,
Своєму батькові приносячи потугу, —
Кремінням гостреним цвяховану мачугу:[180]
Так звано на Литві воєнну булаву
За днів, як війнами прославлено Литву…
Не кожен справився б з тією булавою!..
Кропитель, сміючись, могучою рукою
Кропило люблене схопив, поцілував,
В повітрі окрутнув і наступ розпочав.
У пісні не сказать, не виспівать нікому
Його всіх подвигів, — та й не повірять тому.
Адже не вірили у Вільні тій жоні,
Що, тихо молячись, стояла при вікні,
Як наступ Дєєва чинився генерала
І козаки ішли на місто, мов навала:
Вона ж то й бачила, як певний міщанин
Всіх ворогів погнав, хоч був лише один,
І генерала вбив одважною рукою.
Обличчя Рикову захмарилось журбою
І розпачем: лежать побиті москалі,
Один по другому простягтись на землі, —
Убитих двадцять три, поранених багато…
А дехто кинувся й до саду утікати
Чи в дім, шукаючи опіки у жінок.
Радіють шляхтичі! Беруться до пляшок,
А дехто паювать воєнну взявся здобич…
Один лиш бернардин стояв німотно обіч,
Бо заборонено брать участь у бою Ксьондзам.
Досвідченість, одначе, він свою
 І мудрість виявив, подаючи поради…
От до шляхетської гукає він громади,
Щоб справу довела до жданого кінця —

179

Один із відомих мисливських переказів.

180

«Мачуга (булава) литовська робиться так: знаходять молодого дубка і насікають од низу до верху так, щоб кору і заболонь злегка поранити. У зроблені ранки втикають гострі кремінці, що згодом вростають у дерево і утворюють тверді гулі, нарости. За язичеських часів мачуги були головною зброєю пішого війська литовського; уживаються інколи й досі — і звуться «пазіекаші». — Авт.