Пан Тадеуш

Між чоловіками зайшло якраз про лови.
Асесор з Реєнтом,[23] як двоє ворогів,
Сперечку почали про фаворитних псів:
Пан Реєнт, Куцого хазяїн гордовитий,
Доводив гаряче, що зайця із ловити
Учора тільки й міг його любимий пес.
Асесор, слухавши, аж затремтів увесь
І Соколові честь в речах віддав велику,
І доказів тому приводячи без ліку.
Усі втручалися: хто Куцого хвалив,
Хто славу Сокола запально боронив —
Ті з міною знавців, ті як наочні свідки.
Суддя тихесенько до нової сусідки
Звернувся: «Я прошу за зле цього не брать,
Але з вечерею ми не могли чекать:
Всі зголодніли ми, блукаючи полями…
Гадав я, що тебе й не буде поміж нами».
По слові тім Суддя вина собі налляв
І про політику щось міркувать почав
З сусідом. Так усіх розмова захопила.
Тадеуш приміча, яка сусідка мила
Йому лучилася. Недарма ж той стілець
Тривожив юнака! Оце ж і рішенець
І здогадів його, і неясної мрії,
Відгадка таємниць і здійснення надії!
Оце ж і є вона — та, що недавно стрів!
(Це долі вироком Тадеуш пояснив).
Ця, правда, нібито повніша видається, —
Чи не від одягу? Не так волосся в’ється
В тамтої, золотом осяявши чоло, —
Але ж освітлення таке тоді було.
Обличчя він тоді й не бачив — так майнула —
Але красу душа відчула і збагнула.
Давно він одгадав огонь тих оченят
І усміх любих уст, що до вишень-близнят
Подібні свіжістю та кольором карміну.
Найбільшу щодо літ побачив він одміну,
Бо ж садівниця та — немов іще дитя,
А ця — вогонь і цвіт дозрілого життя.
А врешті… то здалось… чи ж метрики питати,
Як серце молоде і на любов багате,
Як перших любощів почався перший крок
І легко віриться у молодість жінок,
У їх невиннощі! Хоча двадцяте літо
Ішло Тадеушу, хоч він побачив світу,
Та, ксьондза строгого слухняний ученик,
В суворій чистоті хлопчина жити звик;
До того, хоч палкий, у поривах гарячий,
Він був невинної, дитинячої вдачі.
Тепер лиш, вирвавшись на волю з кайданів,
З тієї волі він скористатись хотів.
Свою красу він знав, а молодою кров’ю
Удався в рід Сопліц, що в силі та здоров’ю
Пишали. Мавши хіть до шаблі, до війни,
Не конче до книжок хапалися вони.

Тадеуш предківську одідичив породу:
Був добрий верхівник, страху не відав зроду,
Хоч зовсім не дурний, наук не пильнував
І часу зайвого для них не віддавав:
Волів з рушницею гасати серед поля
Чи битись на шаблях. Була відома воля
Для нього батькова: у війську мав служить,
Тож мріяв про мундир і барабан щомить.
Та дядько все змінив, сказавши оселитись
На хуторі малім, а там і одружитись,
І поле ріднеє орати й засівать;
Пізніше ж обіцяв і весь маєток дать.

Хлопчину гожого помітивши, сусідка
Уважний погляд свій на нім спиняла зрідка,
А далі все частіш. Стрункий, мов осокір,
Рамена мав міцні і соколиний зір,
Що в ньому молодість одвагою кипіла.
Обличчя молоде йому щораз шаріло,
Коли він поглядом красуню зустрічав.
Та вже насмілився, вже прямо поглядав, —
Дивилась і вона. їх очі променисті
Горіли, стрівшися, немов свічки паристі.

От по-французькому звертається вона:
«Прибув із Вільна пан, отож новини зна,
Літературний смак і всі його відміни?»
Так мова постає і, ніби річка, плине —
Про жанри, про пейзаж, про різних малярів,
Про композиторів, балет і тенорів.
Сусідка, досвідом у справах тих багата,
І не Тадеуша могла б перелякати.
Як учень, він і слів не віднайде таких, —
А дуже б не хотів узятим буть на сміх
За неосвіченість… Вона це примічає
(Не зла учителька!) — і в інший бік звертає.
Говорить про село, про клопоти, про нуд,
Про те, як бавитись найліпше можна тут,
Себе розважити і друзям дать розвагу.
Все це в Тадеуші роздмухує відвагу,
І, увійшовши в той давно знайомий круг,
За півгодини він — її накращий друг!
Вже навіть почали потроху й жартувати,
Та сперечатися, та мило пустувати.
Вона, узявши хліб, зліпила кульок три,
До прецікавої готуючи ся гри, —
І каже вибрати. Найближчу взяв він сміло.
Сусідка в відповідь лиш усміхнулась мило,
Підкоморівен двох той вибір засмутив…
Сам, правда, змісту він у грі не зрозумів.
Щось інше сталося на чоловічій лаві:
Воронці Сокола уже не раді й страві,
І тих, хто Куцого небачно боронив,
Б’ють, не жаліючи, списами гострих слів,
Словами дотепу, неначе оси, жалять
І навіть поглядом немилосердно палять.
Вже й не їдять, лиш п’ють, стискають кулаки,
А Реєнт, у речах і висловах палкий
(Був адвокатом, бач, раніше пан Болеста,
Любив гучні слова і красномовні жести),
Зібгався, скорчився і пальці виставляв,
Що ними рухи псів предивно удавав.
«Ату! — смикнули пси обидва, як годиться,
Мов разом спущені курки два у рушниці, —
Ату! Ату! Пішли, а заєць — смик убік,
Пси також. — Пальцями показує те «смик».
І ніби в зайця весь уявленого цілить. —
Тут Сокіл — наперед, та бачу вже, що змилить,
Бо заєць не дурний, бувалий заєць був.
Коли ото собак іззаду він почув, —
Праворуч плиг! Ату! — І пси наздоганяти
Ліворуч фіть! Лови, бо утече, проклятий,
До лісу утече! Кричу, трублю у ріг,
Стискаю остроги… Мій Куций тут надбіг І — хап!»
Тут запальний оратор та мисливий
Руками перебіг, од захвату щасливий,
У бік Тадеуша плигаючи, мов цап,
І в ухо хлопцеві зненацька крикнув: «Хап!»
Тадеуш як на те до милої красуні
В розмові прихилив уста і щоки юні,
Що й кучері її торкалися його.
Не розуміючи, для чого і чогб
Над ухом гість кричить, він швидко відхилився
І, зашарівшися, круг себе подивився.
Як сплетені гілки зненацька розірве
Холодний буревій, що трощить і реве,
Так слово голосне, гаряче аж до шалу,
Обличчя схилені без жалю розірвало.
Тадеуш змішаний, одначе, догадав.
«Я знаю, Реєнте, — він лагідно почав, —
Що Куций — славний пес, от тільки ще чи спритний?»
«Іще б не спритний був мій песик фаворитний!»
Тадеуш і на те: «Я поглядом одним
Зумів у Куцому побачити стрункім,
Що то коштовний хорт при різних полюваннях…»

23

«Асесори складають повітову поліцію. Часом обирають їх громадяни (шляхта. — М. Р.), часом призначає уряд; цих останніх називають «коронними». Судді апеляційні теж звуться асесорами, але тут мова не про них. Реєнти актові завідують канцеляріями, декретові — пишуть вирок, а й ті і ті призначені бувають од секретарів суду». — Авт.