її не знала я, не бачила ніколи.
Люблю своє село, люблю діброву, поле,
То за столицею не знатиму нудьги.
І ще признаюся, мій друже дорогий,
Що як торік ото я мешкала у Вільні, —
Усе тягло мене у ці краї привільні,
І про Сопліцівку я снила уві снах.
Тепер, вернувшися в село під простий дах
І господинею у рідній ставши хаті,
Охоче вчитимусь у ній хазяйнувати
І не боятимусь труда і самоти,
Як будеш їх ділить зо мною, любий, ти!
Хай щастю нашому весь світ тоді заздростить!»
Гервазієва тут з'явилась довга постать,
Незадоволена. «Вже знаю, — він почав, —
Суддя казав мені… Чи не німецьких прав
Надати польському ви хочете селянству?
Бо воля, сказано, призначена для панства,
І не пасує це звичайним мужикам.
Звичайно, праотець у всіх один —
Адам, Та хлопи, знаємо, свій рід ведуть од Хама,
Євреїв зовемо Яфета ми синами,
А шляхти дерево від Сіма вироста.
Нам, правда, каже ксьондз, що від часів Христа,
Дитини царської, що в яслах уродилась,
Усе змішалося, усе перемінилось
І порівнялися всі стани й племена.
Ну, коли так, то й так — ксьондз, певне, ліпше зна,
Та й пані вже моя згодилася вельможна
Дать волю хлопові: перечити не можна…
Та діло як робить — робити до кінця,
Щоб не лише в словах була свобода ця.
Так пан Ігнацій Карп дав відпускну селянам,
А царський уряд їх податком нечуванним
Обклав за те. Підіть за звичаєм старим:
Даєте вольнощі — дворянство дайте їм,
Герби їм одпишіть — Півкозиця й Леліву,
Тоді я рівними, без сорому і гніву,
Признаю шляхтичів справдешніх гербових, —
А сейм (я знаюся на всіх ділах таких)
Розгляне справу цю розумно й нелукаво
І шляхтичам новим надасть належне право.
Що ж до зубожіння, то річ тут не така,
Щоб праці чорної горешківська дочка
Зазнати мусила: я маю в певнім схові
Зі стольникових скринь окраси пречудові —
Браслети, персники та посуд дорогий,
Та зброї пишної багато. В час тяжкий
Це все від ворогів ховав я в добрій скритці,
А також і від вас — від вас, пани Сопліци!
Чимало й талярів зберіг я у мішку,
Що заробив собі на довгому віку
Чи з ласки панської зібрав у пам’яткове.
От, думалось, майно як повернемо знову,
То й буде дещиця, щоб замок довести
До стану ліпшого; тепер допомогти
Хазяйству новому повинен я, мопанку,
При пані житиму ласкавій до останку
І колихатиму горешківське дитя,
Хоча й не по мечу… Та, може, до пуття
Я доведу його, як пощастить навчати
Меча шляхетського в малій руці держати,
Коли то буде син (відомо: в час війни
Звичайно родяться не дочки, а сини)».
Не встиг оці слова промовити Гервазій,
Як вийшов повагом із-за дерев Протазій,
Паперу несучи в руці великий лист.
Один підофіцер, що мав до того хист,
Поет і в час війни, залюблений в писання,
Для Зосі уложив проречисте вітання
В рядках римованих. Уже їх сотень три,
Не віддихаючи, проголосив старий,
Але як дочитав до місця отакого:
«О ти, що для чуття вродилася палкого,
Що муки радісні усім серцям несеш!
Під відгуки гармат, у сполохах пожеж
Ти тільки глянула на нас, синів Беллони,[216]
І в щасті дивному вояка кожний тоне,
Мечі ламаються і падають щити.
Ти Марса гнівного прийшла перемогти,
Віддаючи його у руки Гіменею.
Незгоди гідру[217] ти, о чудотворна феє,
Стрілою погляду палючого убий», —
Усе це слухати набридло молодій
І молодому теж. Вони хвалили чемно,
Та Возний далі вже декламував даремно.
Тим часом, скликавши до себе всіх селян,
їм волю ознаймив даровану плебан
І їх права нові докладно розтлумачив…
Якраз тоді народ Тадеуша побачив, —
Вітати кинулись, вклонятися до ніг…
Тадеуш їм на те: «Я земляків моїх
Братами вільними і рівними вітаю!»
«Всьому народові здоров’я я бажаю», —
Домбровський голосом могутнім підхопив,
І гості: «Славимо своїх проводирів!
Нехай живуть війська! Нехай живуть селяни!
Нехай пани живуть! Нехай живуть всі стани!»
Аж покотилася у дальню даль луна.
Одного Бухмана ця радість голосна
Ніяк не тішила: він мав окрему гадку,
Волів комісію обрати для порядку,
Котра б розглянула… Та не такий був час, —
вернуться
Беллона — у давніх римлян богиня війни.
вернуться
Гіменей — бог одруження у давніх греків.