Крім служби, Мирний знаходить час і для літературної праці, і для цікавого та корисного спілкування. У Полтаві він уже не був у цілковитій самотині, як у Прилуках чи Миргороді. Недаром від початку 1872 р. Мирний перестає вести щоденник – цю мовчазну «розмову з самим собою». Тепер йому було з ким спілкуватися, бо вже невдовзі після приїзду до Полтави він знайомиться з вихованцем Київського університету, колишнім членом Кирило-Мефодїїв-ського братства й «освіченим провідцем українолюбства» Дмитром Пильчиковим та з людьми, що гуртувалися біля нього. Принаймні в липні 1872 р. Мирний писав Біликові про те, як читав у цьому колі свою історичну драму, створену за сюжетом балади про Лимерівну («Ой пила-пила та Лимериха на меду…»), тобто першу редакцію «Лимерівни». Не викликає сумніву й те, що саме патріотичні настрої, які панували в гуртку Дмитра Пильчикова, наштовхнули Мирного на думку звернутися до пам'яток слов'янського епосу, адже інтерес до української та загалом слов'янської старовини був характерний для українофільства ще від часів «Основи». Отож, у 1872 р. молодий письменник перекладає Зеленогорський рукопис – славетну містифікацію Вацлава Ганки, основу якої складає незакінчена поема на 120 віршів під назвою «Libusin soud» («Любушин суд»). Панас Мирний, так само, як і чимало інших тогочасних письменників та вчених (наприклад, Ізмаїл Срезневський, за чиєю порадою Маркіян Шашкевич переклав «Libusin soud» по-українському), вважав цей твір справжньою пам'яткою чеського народного епосу. Певно, те горде романтичне національне почуття, що ним пройнятий «Libusin soud» (недаром слова Ратибора: «Не доладно / Суду й правди нам шукати в німців» – стали гаслом чеського національного руху), неабияк імпонувало Мирному. Десь у цей самий час він переклав і «Слово о полку Ігоревім». Щоправда, переклад чимось не вдовольнив автора й він старанно витер його гумкою. Крім того, Мирний переклав уривок з німецького епосу кінця XII – початку XIII ст. «Das Nibelungenlied» («Пісня про Нібелунґів») під назвою «Гунтер полонює Бринигільду».
Цього року в житті письменника сталося кілька визначних подій. Зокрема, редакція львівського народовського часопису «Правда» запросила його до співпраці. «Правда» хотіла стати всеукраїнським друкованим органом, тому надавала свої сторінки і письменникам Наддніпрянської України. Зі старшого покоління тут друкувалися Куліш, Марко Вовчок, Кониський, Чубинський, а з молодшого – Старицький, Драгоманов, Нечуй-Левицький та інші. Очевидно, Мирного запросили до співпраці за посередництвом Білика, адже київська «стара громада», в роботі якої він брав активну участь, на той час мала з галичанами досить жваві стосунки. Відтак десь у червні-липні 1872 р. Панас Рудченко надсилає редакторові «Правди» Олександрові Огоновському вісім поезій: дві оригінальні та шість перекладних. Із цих поезій у серпневому числі «Правди» за 1872 р. була надрукована тільки одна – «Україні». Це був перший друкований твір молодого автора, і в ньому він, кажучи словами Сергія Єфремова, задекларував «своє profession de foi[7], що з ним виступає на арену письменства». Юний поет говорить про свою любов до рідного краю, про українську історію як історію боротьби «за правду, за віру», про «науку і любов» як запоруку народної волі. Саме під цією поезією вперше з'являється прибране ім'я Панас Мирний. Що хотів сказати письменник, називаючи себе Мирним? Мабуть, найперше це була вказівка на свою власну вдачу. Крім того, це прибране ім'я мало свідчити, що Панас Рудченко народився в Миргороді. І назву свого рідного міста письменник був схильний асоціювати не так зі створеним фантазією Сковороди містичним «Миргородом», таким собі «горнім Єрусалимом», де споконвіку панує Господня благодать (твори Сковороди Панас Мирний знав і високо цінував за те, що вони «скликали людей до опрощення і рівноправства»), як з Миргородом Миколи Гоголя, тобто з глухим провінційним містечком, чиїм символом є славнозвісна гоголівська калюжа. Миргород – це місто Мирне, змальоване самим письменником у незавершеній трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Подейкують, каже оповідач, що місто Мирне заснували бозна-коли панські хлопи, які тікали сюди з-за Дніпра. «Тут, у своєму захисті, далекі і від панської неволі, і від татарської