погані, селились вони хуторами і заводили пасіки. З хуторів їх, з займанщин вільних і заснувалося місто Мирне, і Мирним воно зоветься через те, що тут не було ніколи тих буч і чварів, які по других місцях схоплювалися». За часів Катерини II, продовжує він, Мирне стало містом. І ось тоді «поділилися люди, немов межами одне від другого поодмежовувались, мов кам'яницями обгородилися: дворяни – осібно, службові – осібно, міщани – осібно, козаки – теж осібно; зосталися одні крестяни-кріпаки, котрих дехто вже і за людей не лічив». Потім часи змінювались, але порядки залишалися ті ж самі: мешканців міста цілком поглинула похмура, безугавна й, зрештою, позбавлена всякого сенсу дарвінівська «боротьба за життя». Історія міста Мирного не тільки в мініатюрі повторює історію України, але й історію людини – царя земного, – якою вона постає в «Казці про Правду та Кривду». Змальована тут картина щоденного житейського борюкання дала підставу Володимиру Корякові добачити в прибраному йменні Панаса Рудченка ще один сенс. «Отже й сам письменник, – писав він, – був з такого міста Мирного та й прозвався Панасом Мирним. Гірка іронія, безнадія загубленої обивательщиною людини криється в цьому псевдонімі, безкрилля якесь, що не давало йому сили перебороти це своє оточення». Виходить так, що Панас Мирний вважав «пропащою силою» не тільки своїх улюблених героїв, приміром, Петра Телепня, розбишаку Чіпку чи повію Христю, але й самого себе. Можливо, у такому потрактуванні Коряк і передав куті меду, адже у творах Мирного є куди більш похмурі та безнадійні образки, ніж той, що його бачимо в трилогії «Місто Мирне» (та й написано трилогію десь років через три після появи поезії «Україні» на сторінках «Правди»), але виразна тінь цієї похмурої алегорії все-таки лягає на ім'я Мирний. Недаром Сергій Єфремов завершив свою книгу про нашого письменника питанням: «Хто знає, чи не думав він, свою лаву «пропащих сил» перед читачем вишиковуючи, і про власне життя, що дало великі можливості, та не дало догідної на їх здійснення долі?..»
Утім справжнім дебютом Мирного стала не поезія «Україні», а оповідання «Лихий попутав», написане цього ж таки року й надруковане в листопадовому та грудневому числах «Правди», – трагічна історія дівчини-покритки, яка погубила своє дитя. З одного боку, ця історія взята з життя: в архіві письменника зберігається рукопис під назвою «Характеристика», де занотовано розповідь якоїсь наймички В. про своє життя, схоже на життя героїні оповідання Варки Луценкової. З другого – сюжет цілком традиційний, alte Geschichte[8], як характеризував його Михайло Драгоманов. Чимало традиційного є й у поетиці твору, найперше – сама манера оповіді. «Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова – я на норов була весела-жартовлива», – так розпочинає Мирний своє оповідання. Ich-Erzählung[9], тобто форма оповіді, коли автор ніби ховається за оповідача, що стала напрочуд популярною в українській літературі після «Народних оповідань» Марка Вовчка (її використовували, зокрема, Федькович, Ганна Барвінок, Кониський, Нечуй-Левицький та ще навіть Франко), – постає для Мирного готовою «твердою» формою. І сама ця вовчківська манера (оповідь селянки неодмінно позначена рисами фольклорної узагальненості), і використання літературних кліше (скажімо, запозичених із поезії Шевченка фраз на зразок «пішов, похилився», «господиня, мов сова») мало своїм наслідком, сказати б, певну «ідеалізацію» характерів. Недаром Драгоманов у одному з листів до Мелітона Бучинського, загалом прихильно поцінувавши оповідання Мирного, відзначив, що авторові можна було б «і більш розвити тільки трошки намічені індивідуальні штрихи Варки, а то вона уже дуже по-візантійському намальована». Але є в цьому ранньому оповіданні письменника і яскраві мирнівські риси. Наприклад, інтерес до «непривітаних» людей. «І виросте воно, – думає Варка про долю свого сина-байстрюка, – як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського… вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі…». Оті «стебла край дороги», перш за все діти «доби емансипації», яка викинула на узбіччя життя тисячі людей, назавжди залишаться в центрі уваги Мирного. Так само мирнівським є тут і образ міста як осередку світового зла. Згадаймо прокляття героїні на його адресу: «Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла – як ластівочка щебетала, назад повертаюся – вороном крячу… Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!..» Є тут і суто мирнівські стилістичні прийоми, зокрема, синонімічні фрази на взір «весела-жартовлива», «без хати-оселі» тощо. Словом, оповідання «Лихий попутав» засвідчило появу в українській літературі нового й дуже талановитого письменника. Саме воно разом із написаним через два роки оповіданням «П'яниця» дало підставу Борису Грінченкові стверджувати: «Добродій Мирний має всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом нашого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю тут на увазі і його романи), знання свого народу – все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських…»