Друга редакція повісті «Чіпка» стала початковим етапом спільної праці Мирного та Білика над романом «Хіба ревуть воли…». Уже за якийсь час обидва автори взялися за ґрунтовну переробку повісті. Наслідком їхніх творчих зусиль стала третя редакція «Чіпки», над якою Мирний працював упродовж усього 1873 р. Десь на початку наступного року він писав Біликові: нарешті «Чіпку закінчено, і він лежить переді мною перечитаний і подекуди виправлений, також накидав я і свої нотатки до кожного окремого розділу». На цей раз текст повісті був поділений на три частини: перша та друга мали кожна по п'ять розділів, а третя – аж чотирнадцять. Порівняно з другою редакцією, текст зріс одразу на дев'ять розділів. Зокрема, цілком новою була вся друга частина твору, в якій змальовано три покоління родини Ґудзів – від січовика Мирона до його онука, москаля Максима. Слід відзначити й те, що початковим розділом третьої редакції повісті став розділ «Незнайка» (пізніше його було названо «Польова царівна»). Ідея поставити цей розділ на початок твору належить Біликові, який у відгуку на «Чіпку» писав: «…По-моєму, не зайве було б, якщо визнаєш за потрібне, трохи змінити фабульний порядок оповіді. Так, спершу я б вивів сцену, скажімо, з Незнайкою, а вже потім інші. Цим самим хоч, на перший погляд, і порушується природний перебіг подій, зате виграш був би в самій цікавості – під час читання». Таким чином автори вдалися до поширеного в літературі прийому Vorgeschichte[11], коли спершу відбувається ніби знайомство читача з персонажем, а вже потім мова заходить про його минуле життя. Слід сказати, що розширення й поглиблення соціального підложжя твору, наслідком чого стала поява другої частини, створило чимало проблем, бо ця частина явно розривала перебіг основного сюжету (історія Чіпки) на два шматки. І все ж таки Мирний наважився подати другу частину, в якій прагнув показати психологію розбишацтва, чи, за його словами, «ту внутрішню спонуку, яка примусила Максима стати на шлях грабунку», а в першу чергу – «мерзенність ладу». Мирний не сумнівався в тому, що якраз «мерзенність ладу», тобто несприятливі зовнішні обставини, є причиною делінквентної поведінки. Саме заради показу цих обставин він розширює хронологічні межі твору приблизно до середини XVIII ст. Відтак побіч Грицька з'являється ще одне «дзеркало» Чіпки – Максим, для якого розбишацтво є засобом наживи, тимчасом як для Чіпки – формою соціального протесту.
Мирний не був задоволений і цією редакцією твору, особливо другою частиною. Якийсь час він навіть вважав, що ця частина взагалі зайва. «Чи потрібна ця друга частина в такому вигляді, як я її зробив? – питав він у Білика. – Чи не краще змалювати Максима в загальних рисах, – адже він так мало фігурує в 3 частині, що я анітрохи не сумніваюсь у марності праці, витраченої на цю частину». Сумніви письменника не були безпідставні. Навіть в остаточній версії роману друга його частина викликала чимало застережень. Наприклад, Іван Стешенко майже потворив те, що казав сам письменник: «Історія Максима – і з пробуванням його в москалях, і взагалі, вся занадто довга, бо не має відносин до дальшого. Максим, повернувшись додому, надовго зникає, то нащо ті довжелезні оповідання про нього? Або чому його не домальовано до кінця?»
У цій редакції Мирний приділив значно більше уваги і першому Чіпчиному «дзеркалові» – Грицькові, присвятивши йому чималий спеціальний розділ «Грицько Чупруненко». Крім того, ґрунтовної переробки зазнав розділ «На волі», де змальовано колоритну сцену селянського бунту, в якому взяв участь Чіпка, отримавши за це різок, а потім, у нічній розмові з Лушнею, виказавши свої думки щодо «рівної правди», тобто «грабунку награбованого». У цих думках виразно відлунює основна ідея славетної праці фундатора анархізму й улюбленого автора Драгоманова П'єра Жозе Прудона «Quest ce que la propriete?» («Що таке власність?»), згідно з якою будь-яка власність є грабунком.