Сьогодні вранці Кім наповнив бензобак до краю. Дивно, що він досі не вибухнув, думав Кім, точніше, не думав, а відчував, намагаючись звільнитися від паска. Намагаючись вибити скло. Намагаючись хоч щось — у ці останні секунди — для себе зробити.
Дверцята відчинилися без його участі — хтось зумів одімкнути їх ззовні. Чиясь рука впіймала Кіма за руку; крізь холодний піт і залізний присмак у роті він устиг запам’ятати й усвідомити цей дотик.
Допомога! Звідки?!
За мить він був назовні, і вони з рятівником устигли одбігти, перш ніж бензобак нарешті вибухнув і на трасі одразу стало світло.
Усе почалося два тижні тому з того, що Кім поставив хибний діагноз.
Результати аналізів, обстежень, рентгенівські знімки не залишали надії нестарому ще вчителеві хімії та біології; Кім зрозумів це одразу, розмова з дружиною вчителя була схожа на десятки подібних розмов, що випадають на долю лікаря спеціалізованої клініки. Намагатися щось зробити було вже пізно — Кім довго пояснював нещасній жінці, чому операція нічого не дасть і тільки принесе хворому нові муки; вона, зрозуміло, не погодилася. Стан її чоловіка що не день погіршувався, він майже не опритомнював, проте Кім призначив — скоріше для очистки совісті — підтримуючу терапію і нове обстеження…
Через кілька днів хворому стало краще. Аналізи змінилися ніби від чарів. Кім призначив новий рентген і довго розглядав темну плівку. Упевнений у помилці, зажадав повторного знімка; через день учитель уже поривався встати з ліжка, а дружина не відходила від нього ні на крок і дивилася повз Кіма незрячими, повними зневаги очима.
Кім помилився в діагнозі — це було ясно й без завідувача лікарні, проте завідувач з’явився на обурену вимогу пацієнтової дружини. Кіма було присоромлено, можна сказати, його тицьнуто носом у калюжу, як шкодливе кошеня; усе це було б сумно, якби не те, що у вчителя, який ще недавно був при смерті, округлилися щоки й на них навіть повернувся рум’янець. Вражений і спантеличений, Кім устигав усе-таки радіти, що палату покидає не труп, а здорова людина, у якої попереду довгі роки повноцінного життя…
Кімів авторитет в очах колег добряче похитнувся. Правда, через кілька днів безнадійна хвора з сусіднього відділення раптом відчула себе краще, й обстеження показало позитивну динаміку немислимої швидкості.
Авторитет колеги, що ставив діагноз цій хворій, похитнувся вже не так сильно. Особливо у світлі того, що всі важкі хворі — а в клініці легких не тримали — раптом ожили, і їхні сумні діагнози почали лускати один за одним.
Післяопераційні відновлювалися без єдиного ускладнення. Тих, кого до операції готували, можна було вже не пускати під ніж — кількох людей прооперували просто за інерцією, щоб не зупинився «конвеєр». Усі вижили, усі почувалися задовільно, навколо клініки росло коло збуджених родичів — від них, згуртованих лихом, неможливо було приховати дивну щасливу новину. Родичів не допускали в бокси, однак звістки про кожного, хто почав одужувати, передавалися з уст в уста, і незабаром в окрузі почали балакати про чудодійного знахаря, про тарілку, що пролітала неподалік, про те, що лікарня потрапила під благословення якогось святого проповідника…
Завідувач розумів ситуацію не більше за інших, проте йому було ясно, що бездіяльність може закінчитися вибухом. В один з днів (навіть найважчі хворі вже вставали, їхні аналізи поліпшувалися з кожним днем, дім боротьби й розпачу перетворився на дім твердої надії) клініку окупували кореспонденти, всього їх було душ сорок. З камерами й диктофонами, фотоапаратами, блокнотами вони заповнили центральний хол, де завідувач дав прес-конференцію; він був дуже стриманий у висловлюваннях, десять разів повторив, що чудес не буває, що в клініці йде випробування нової методики і що перші позитивні результати — ще не привід для ейфорії; кореспонденти розбіглися по апаратних і редакціях, і вже наступного ранку вся країна знала, що в лікарні міста N творять чудеса за спеціальною методикою…
Випровадивши кореспондентів, зібралися в ординаторській. Говорили мало. Ніхто нічого не розумів. Дехто невиразно дорікав завідувачу. Більшість відмовчувалася. Як дивно, думав Кім. Ми всі стали свідками справжнього доброго чуда, люди, приречені на болісну смерть, тепер здорові й житимуть, але ми не знаходимо собі місця, бо не розуміємо як. Непорушні закони порушилися, ми не знаємо, чого чекати далі…
Далі стався наплив пацієнтів. Ліжка доводилося ставити в коридорі; всі, хто втратив надію, кого виписали з інших клінік на певну смерть, зібралися тепер тут, Кім ходив блідий і розгублений, медсестри збивалися з ніг, апаратура для складних обстежень працювала цілодобово, під напливом пацієнтів занепала обов’язкова стерильність і навіть звичайна лікарняна чистота, і на всіх знімках, аналізах та діаграмах було одне й те саме: бурхлива позитивна динаміка. Наче сотні лікарів по всій країні дружно помилилися в діагнозах.