— Ви знаєте, це дуже непристойно.
— Чому? — заперечив клерк. — Так роблять у Парижі.
Цей непохитний аргумент переконав її.
А візника все не було. Леон уже боявся, щоб Емма не вернулася до церкви. Нарешті фіакр під'їхав.
— Та ви ж хоч вийдіть північним порталом, — гукнув їм з порога воротар, — там побачите ще «Воскресіння з мертвих», «Страшний суд», «Рай», «Царя Давида» і «Грішників у геєні огненній»!
— Куди вас? — спитав візник.
— Куди хочеш, — відповів Леон, підсаджуючи Емму в карету.
І важкий екіпаж загуркотів по бруку.
Він спустився по вулиці Гран-Пон, минув площу Мистецтв, набережну Наполеона, Новий міст і спинився прямо перед статуєю П'єра Корнеля.[70]
— Далі! — крикнув голос зсередини.
Візник знову рушив; розбігшись згори з перехрестя Лафайєт, коні галопом примчали до вокзалу.
— Ні, прямо! — гукнув той самий голос.
Фіакр виїхав за шлагбаум, вибрався на шосе і покотився поволі попід високими в'язами. Кучер витер спітніле обличчя, затиснув між коліньми свою шкіряну шапку і погнав коней поперечними алеями, понад берегом річки.
Карета проторохтіла по сухій надбережній бруківці і заїхала аж за острови, в напрямку Уасселя.
Раптом вона звернула вбік, проїхала увесь Катремар, Сотвіль, Гранд-Шосе, вулицю Ельбеф і стала втретє — цим разом біля Ботанічного саду.
— Чого став? — ще лютіше крикнули з карети.
Екіпаж рушив знову — через Сен-Север і набережну Кюрандьє, потім через набережну Мель і ще раз через міст, потім покотив по Марсовому полю, поза шпитальним садом, мимо зарослої плющем тераси, де вигрівалися на сонці старі діди в чорних куртках. Далі побрався вгору по Буврейському й Кошуазькому бульвару, протрясся по всьому Мон-Рібуде, аж до Девільського узвозу.
Звідти карета рушила в зворотному напрямку, а потім почала блукати навмання — куди втрапить. Її бачили в Сен-Полі, в Лекюрі, на Гарганській горі, в Руж-Марі, на майдані Гаярбуа, на вулиці Маладрері, на вулиці Дінандері, біля церков святого Ромена, святого Вівіана, святого Маклу, святого Нікеза, коло митниці, в районі Старої вежі, у Труа-Піп і коло Великого кладовища. Кучер раз по раз кидав із своїх козлів розпачливі погляди на зустрічні шинки. Це шалені якісь пасажири — їм аби мчати і мчати без зупинки, байдуже куди; що за притча? Кілька разів він пробував спинятися, але зразу ж за його спиною чулись гнівливі окрики. Тоді він щосили батожив своїх змилених шкап і вже не зважав ні на вибої, ні на тумби, гнав куди трапиться, нічого не тямлячи, і мало не плакав від спраги, утоми й досади.
І в порту, серед візків і бочок, і в місті — на вулицях і перехрестях — обивателі широко розплющували очі, дивуючись із цієї небаченої в провінції картини: карета з опущеними шторами весь час показується то тут, то там, закрита, як домовина, і розгойдана, як корабель під бурею.
У саме полуднє, далеко за містом, коли сонце так і жахтіло на старих посріблених ліхтарях, з-за жовтої полотняної заслони висунулась чиясь гола рука і викинула жменю дрібних клаптиків паперу, що розвіялись по вітру і білими метеликами попадали на розквітлу червону конюшину.
А коло шостої години карета спинилася в одному з завулків кварталу Бовуазін. З неї вилізла жінка під вуаллю і пішла — швидко, не оглядаючись.
II
Повернувшись до готелю, пані Боварі не застала диліжанса; Івер прождав її п'ятдесят три хвилини і кінець кінцем поїхав без неї.
Правда, їй і не хотілося особливо додому, але вона дала слово, що повернеться увечері. Отже, Шарль чекав її, в серці у неї вже чатувала та полохлива покора, яка для багатьох жінок є покарою й покутою за подружню зраду.
Вона хапливо спакувалась, розрахувалась за номер, найняла тут же у дворі кабріолет і, кваплячи кучера, підбадьорюючи його, раз у раз питаючи, скільки минуло часу та скільки вже проїхали, наздогнала нарешті «Ластівку» при самому в'їзді в Кенкампуа.
Примостившись у куточку Емма відразу заплющила очі і розплющила їх тільки на узвозі. Звідси вона побачила Фелісіте, яка виглядала її біля кузні. Івер придержав коней, і куховарка, дотягнувшись до віконця, таємниче прошепотіла:
— Пані, вам треба зараз же їхати до пана Оме. Там якась невідкладна справа.
У містечку було тихо, як завжди. Біля дверей диміли вогнища, клекотіло в тазах рожеве шумовиння — в той день увесь Йонвіль варив варення. Перед аптекою таз був найбільший, він переважав усі інші, як лабораторія — просте помешкання, як громадська потреба — індивідуальні забаганки.
70