Емма ввійшла в аптеку. Велике крісло було перекинуте, і навіть «Руанський маяк» валявся на підлозі між двома товкачиками. Вона відчинила сінешні двері; на кухні, серед великих полив'яних полумисків із перебраними порічками, цукром-піском і рафінадом, серед терезів на столі і тазів на плиті, вона побачила всіх Оме, великих і малих, позапинаних фартухами до самого підборіддя, з ложками в руках. Жюстен стояв, похнюпившись, а аптекар гримав на нього:
— Хто тебе посилав до фармакотеки?
— Що таке? В чім річ?
— В чім річ? — перепитав Оме. — Варимо, бачите, варення: воно кипить, розшумувалося, от-от через край побіжить; я наказую подати ще один таз. І ось він, із лінощів, із недбальства, знімає з гвіздка у мене в лабораторії ключа від фармакотеки!
Фармакотекою Оме величав комірчину на горищі, де зберігалось аптекарське начиння та ліки. Часто він просиджував там годинами, наліплюючи етикетки, переливаючи рідини, перев'язуючи пакетики; це місце було в нього не просто складом, а якимось ніби святилищем: адже звідси виходили всі власноручно виготовлені ним порошки й пілюлі, екстракти й декокти, примочки й масті, які розносили його славу по всій окрузі. Сюди він не пускав анікогісінько, навіть замітав у цьому приміщенні сам. Словом, якщо аптека, відкрита першим-ліпшим відвідувачам, була місцем, де він пишався своєю славою, та фармакотека була куточком, де він з егоїстичною зосередженістю віддавався своїм улюбленим заняттям. Не диво, що легковажний вчинок Жюстена здавався йому просто-таки блюзнірством; розчервонівшись дужче від порічок, він гарячкував:
— Взяти ключа від фармакотеки! Від кислот і їдких лугів! Взяти звідти запасного таза! Таза з покришкою! Та я сам ним, може, ніколи й не користувався б! Адже в делікатних маніпуляціях нашого мистецтва важить кожна дрібниця! От уже, прости господи… Треба ж таки знати, що до чого! Чи видано — вживати для домашньої, сказати б, потреби те, що призначено для фармацевтичних процедур? Це ж усе одно, що різати курку скальпелем, усе одно, що писати на…
— Та годі вже, перестань! — заспокоювала його пані Оме.
А маленька Аталія хапала його за поли сюртука.
— Татку! Татку!
— Одчепіться од мене! — не вгавав аптекар. — Дайте спокій! От робота, бий її нечиста сила! Ішов би ти краще в бакалійники… Чого там дивитися — трощи, ламай, ні на що не зважай! Випускай п'явки, пали алтею, соли огірки в аптекарському посуді, рви на ганчір'я перев'язочний матеріал!
— Ви, здається, хотіли… — почала Емма.
— Зараз!.. Чи ти хоч знаєш, на яку небезпеку наражався? Чи ти хоч бачив, що там стоїть у кутку ліворуч, на третій полиці? Відповідай же, говори, промов хоч слово!
— Не… не знаю, — пробелькотів хлопець.
— Ага, не знаєш! Ну, то я знаю! Ти там бачив слоїк із синього скла, запечатаний жовтим воском, а в ньому білий порошок. Я ще й етикетку наліпив: «Небезпечно!» Ти знаєш, що то за білий порошок? Миш'як! А ти лізеш туди! Береш таз, який стоїть поряд!
— Поряд! — аж сплеснула руками пані Оме. — Миш'як! Ти ж міг потруїти нас усіх!
Тут усі дітлахи залементували, ніби їм уже почало різати в животі.
— Або отруїти пацієнта! — вів далі аптекар. — Так ти хотів, щоб мене потягли до права, посадили на лаву підсудних! Щоб мене скарали на горло! Хіба ти не знаєш, який я обережний з усіма тими медикаментами, хоч маю вже величезний досвід? Інколи аж самому страшно стане, як подумаєш, яка на тобі лежить відповідальність! Адже уряд нас переслідує, а діюче нині безглузде законодавство висить над нашою головою, як дамоклів меч.
Емма забула вже й питати, чого її сюди кликано, а Оме, задихаючись, провадив далі:
— То отак ти нам віддячуєш за нашу добрість? Так ти мені платиш за батьківські турботи? Де б ти був без мене, що б ти робив? Хто тебе годує, одягає, виховує — робить усе, щоб вивести тебе в люди, створити тобі почесне становище в суспільстві? Але ж і ти мусиш працювати, закачавши рукава, трудитися, як то кажуть, у поті чола. Fabricando fit faber, age quod agis.[71]
Він був такий збуджений, що сипав уже латинськими цитатами. Якби він знав по-китайському чи по-гренландському, то заговорив би й цими мовами; це був у нього критичний момент, коли людська душа підсвідомо відкриває все, що в ній таїться, як океан під бурю відкриває все, що в ньому є, — від прибережних водоростей до глибинних пісків.
— Я починаю серйозно жалкувати, що взявся за твоє виховання, — казав далі аптекар. — Воно, мабуть, було б куди краще, якби я й зовсім не витягав тебе із злиднів та з багна, в якому ти змалку нидів! Нехай би ти вже крутив хвости волам! Немає в тебе хисту до науки! Етикетку наліпити — і то незугарний! А живеш же ти в мене, нівроку, як у бога за пазухою, як сир у маслі плаваєш…