Священик підвівся і взяв розп'яття. Тоді вона витягнула шию, як спрагла людина до живлющої води, і, припавши устами до тіла богочоловіка, з усіх своїх гаснучих сил поцілувала його, — то був найпалкіший цілунок любові у її житті. Потім священик проказав «Misereatur»[79] і «Indulgentiam»[80], умочив великого пальця правої руки в єлей і почав маслособорування: спершу помастив очі, що були такі заздрі на всі земні пишноти, потім — ніздрі, жадібні до ніжного леготу й любосних пахощів; потім уста, осквернені лжею, словами гордині й воланням гріховної хоті; потім — руки, звиклі до приторків-пестощів, і вкінці підошви ніг, таких бистрих в ті дні, коли жінка ця бігла на заклик жадань, а тепер нерухомих навіки.
Кюре витер пальці, кинув у вогонь замаслену вату і знов сів коло вмирущої. Він сказав їй, що тепер вона повинна злити свої страждання з муками Ісуса Христа і здатись на боже милосердя.
Скінчивши останні напучення, він спробував укласти їй у руки свячену свічку — символ небесної слави, що мала невдовзі її осінити. Але Емма була така квола, що не могла тримати її, і, якби не отець Бурнізьєн, свічка упала б додолу.
Тим часом вона не була вже така бліда, як перше, і на обличчі її лежав вираз просвітлого спокою, ніби таїнство зцілило її.
Священик не забарився звернути на це увагу; він навіть сказав Шарлю, що інколи господь продовжує життя людині, якщо це потрібно для спасіння її душі. І Шарль згадав, як вона раз уже лежала було при смерті і причащалась.
«Може, ще не все втрачено», — подумав він.
Справді, Емма обвела очима все навкруг, поволі, ніби прокинувшись від сну; потім виразним голосом попросила дати їй дзеркало і, нахилившись, довго видивлялась у нього, поки з очей її не викотились дві буйні сльози. Тоді вона закинула голову, зітхнула і знову впала на подушки.
Груди її задихали швидко й переривчасто. Язик увесь висунувся з рота; очі викотились і потьмяніли, мов кулі гаснучих ламп; можна було б подумати, що вона вже мертва, якби боки не ходили в неї ходором від бурхливого дихання — немовби душа поривалася вискочити з тіла. Фелісіте упала навколішки перед розп'яттям; аптекар і той трохи підігнув коліна; пан Каніве виглядав у вікно на площу. Бурнізьєн знову почав молитись, нахилившись лицем над постіллю вмирущої, і довгі поли його чорної сутани прослалися по підлозі. Шарль стояв на колінах по другий бік ліжка і тягнувся до Емми. Він схопив її за руки, стискав їх і здригався при кожному ударі її серця, наче в ньому віддавались поштовхи від падіння руїни. Що голоснішим ставало хрипіння, то швидше священик читав свої молитви; вони зливалися з притлумленими риданнями Боварі, і часом усе потопало в глухому рокоті латини, що гуділа похоронним дзвоном.
Раптом на вулиці почувся цокіт дерев'яних черевиків і стукіт костура по бруку; хтось хрипко заспівав:
Емма підвелась, мов гальванізований труп; волосся її розсипалось, широко розплющені очі пильно вдивлялися в одну точку.
— Сліпий! — крикнула Емма.
І зареготала — дико, одчайдушно, несамовито; їй здавалось, що вона бачить потворне обличчя каліки, яке страхіттям виринає з вічного мороку.
Конвульсія знову кинула Емму на подушки. Всі підійшли ближче, її не стало.
IX
Коли хтось помре, нас охоплює якесь запаморочення, — настільки важко збагнути цей прихід небуття, примусити себе повірити в нього. Помітивши нерухомість Емми, Шарль кинувся до неї з криком:
— Прощай, прощай!
Оме й Каніве силоміць витягли його з кімнати.
— Заспокойтесь!
— Пустіть, — пручався Шарль, — я буду розсудливим, я нічого поганого не зроблю. Але пустіть мене! Я хочу її бачити! Вона ж моя жінка!
Він плакав.
— Плачте, — радив йому аптекар, — не противтеся природі, вам полегшає.
Шарль був слабий, як дитина; він дався відвести вниз, до їдальні, і незабаром пан Оме повернувся додому.
На площі до нього причепився сліпий: повіривши у протизапальну мазь, він пришкандибав до Йонвіля і тепер допитувався у перехожих, де живе аптекар.