Церковні дзиґарі вибили дві години. За вікном чувся плюскіт річки, що текла в темряві попід терасою. Вряди-годи голосно сякався абат Бурнізьєн та Оме скрипів пером по паперу.
— Друже мій, — озвався він до Шарля. — Вам краще піти; це видовище крає вам серце.
Коли Шарль вийшов, аптекар і кюре відновили суперечку.
— Почитайте Вольтера! — говорив Оме. — Почитайте Гольбаха[81], почитайте «Енциклопедію».[82]
— Почитайте «Листи португальських євреїв»[83]! — казав абат. — Почитайте «Суть християнства»[84], твір Нікола, колишнього судового службовця!
Суперечники гарячкували, розчервонілись, кричали обидва враз і не слухали один одного; Бурнізьєн обурювався з такого зухвальства, Оме дивувався з такого туподумства; ще трохи, й вони вже почали б лаятися, коли це знову з'явився Шарль. Його тягло сюди, мов якимись чарами, і він раз у раз підіймався сходами нагору.
Щоб краще бачити, він ставав навпроти Емми й забувався в цьому спогляданні; воно було таке глибоке, що поглинало всякий біль.
Він пригадував оповідання про каталепсії, про чудеса магнетизму і думав, що, можливо, досить тільки захотіти з нелюдським напруженням волі, і йому пощастить воскресити її. Якось раз він навіть схилився до неї і тихенько покликав: «Еммо! Еммо!» Тільки полум'я свічок сколихнулось на стіні від його важкого дихання.
Над ранок приїхала пані Боварі-мати; Шарль обняв її і знову розридався, як дитина. Вона спробувала слідом за аптекарем зробити йому деякі зауваження відносно надмірних витрат на похорон. Він так розсердився, що вона зразу ж замовкла і навіть зголосилася негайно поїхати в місто і замовити все необхідне.
До вечора Шарль залишався один; Берту відвели до пані Оме. Фелісіте сиділа нагорі з тіткою Лефрансуа.
Увечері Шарль приймав візити. Він підводився відвідувачам назустріч, мовчки тиснув їм руки, потім гість підсаджувався до інших, що вже сиділи півколом біля каміна. Сиділи, понуривши голови й поклавши ногу на ногу, час від часу глибоко зітхали; всі страшенно нудились, але кожен намагався пересидіти іншого.
О дев'ятій годині знов прийшов Оме (протягом цих двох днів він увесь час снував сюди й туди через площу) і приніс із собою запас камфори, ладану й ароматичних трав. Крім того, він захопив цілу банку хлору, щоб знищити міазми. Тим часом служниця, тітка Лефрансуа і стара Боварі поралися коло Емми, опоряджаючи її; вони саме опускали довгу цупку вуаль, що прикрила її аж до атласних черевичків.
Фелісіте хлипала:
— Ох, бідна моя пані! Бідна моя пані.
— Гляньте, — зітхаючи, говорила трактирниця, — яка вона й досі гарна. От так і здається, що зараз візьме та й устане…
І всі три нахилились й заходились надівати вінок.
Для цього треба було трохи підвести їй голову, і з рота в мертвої бухнула цівка чорної рідини, мов блювота.
— Сукню, сукню глядіть! Господи! — закричала пані Лефрансуа. — А ви б хоч допомогли нам, — звернулась вона до аптекаря. — Чи, може, боїтесь?
— Боюсь? — здвигнув плечима Оме. — Чого б це я боявся? І не такого набачився в лікарні, коли вчився на фармацевта! В анатомічному театрі ми варили пунш. Небуття не страшить філософа; і, знаєте, я вже якось казав, що маю намір відписати свого трупа у клініку, щоб і після смерті прислужитись науці.
Прийшов кюре і спитав, як себе почуває пан Боварі; вислухавши відповідь аптекаря, він додав:
— Бачите, він іще не відійшов після удару.
Тоді Оме сказав, що абатові можна позаздрити — він ніколи не наражається на небезпеку втратити дорогу подругу життя. З цього приводу розгорілась суперечка про безженність духовенства.
— Справа в тому, — сказав аптекар, — що для мужчини обходитись без жінки протиприродно! З історії відомі злочини, які…
— А бодай його!.. — вигукнув священик. — А як же ви хочете, щоб жонатий чоловік зберігав, приміром, таємницю сповіді?
Оме став нападати на сповідь. Бурнізьєн захищав її; він твердив, що сповідь веде до морального відродження, і розповів кілька історій про злодіїв, які після сповіді ставали враз чесними людьми. Бувало, що у військових, які наближалися до сповідальні, спадала раптом полуда з очей. От у Фрайбурзі був один священик.
82
83
84