— Заходьте, — сказала мамка, — ваша мала спить.
У єдиній кімнатці під причілковою стіною стояло широке незавішене ліжко, а коло розбитого й заліпленого синім папером вікна — діжа. В кутку за дверима, попід кам'яним жлуктом для прання, були вишикувані в ряд черевики з блискучими цвяшками, а між ними якось затесалась пляшка олії, з шийки якої стирчало перо; на коминку валявся припалий пилом «Матьє Лансберг»[44], кресало, недогарки, шматки губки. Нарешті, останньою оздобою цього житла була Слава з золотою сурмою — малюнок, вирізаний, очевидно, з якогось парфюмерного каталога і прибитий до стіни шістьма чоботарськими гвіздочками.
Еммина дитина спала в плетеній колисці, що стояла прямо на долівці. Мати взяла її на руки разом з укривалом і почала тихо люляти.
Леон ходив по кімнатці; йому було дуже дивно, що цю прекрасну даму в елегантному вбранні він бачить у такій убогій обстановці. Пані Боварі почервоніла. Він відвернувся, подумавши, що в його погляді було щось зухвале. Дівчина зригнула матері на комірець, і та поклала її назад у колиску. Мамка кинулась витирати й запевнила, що плями не буде.
— Вона мені ще й не те робить, — торохтіла жінка, — ціла морока мені з тими пелюшками. Коли ваша ласка, скажіть бакалійникові Камюсу, щоб він мені, коли треба, давав потроху мила. Та й вам би було краще, я б вас рідше турбувала.
— Добре, добре! — сказала Емма. — Бувайте здорові, тітко Ролле.
І вона вийшла, витерши ноги об поріг.
Жінка провела її до самої хвіртки, увесь час бідкаючись, що їй дуже важко вставати по ночах.
— Мене так ламає, так ламає, що, вірите, вдень сиджу на стільці й сплю. Може б, ви наділили хоч фунтик меленої кави, це б мені на місяць вистачило пити вранці з молоком…
Терпляче вислухавши нескінченні подяки, пані Боварі пішла, але не встигла вона ступити й десяти кроків, як почула за собою стукіт дерев'яних черевиків. Емма повернула голову: то була мамка.
— Що вам?
Тоді селянка, одвівши її за дерево, заговорила про чоловіка: ремесло в нього таке, і шість франків од капітана…
— А ви коротше…
— Так ось, — продовжувала мамка, зітхаючи при кожному слові, — я боюсь, що він розсердиться, коли я сама питиму каву. Ви ж знаєте, мужчини…
— Та буде ж у вас кава, — повторила Емма. — Пришлю. Ви мені надокучили.
— Ой, пані моя люба та мила, у нього від ран бувають страшенні корчі в грудях. Він каже, що йому й сидр не йде на душу…
— Та говоріть уже швидше, тітко Ролле!
— Так ось, — вела далі мамка, кланяючись, — коли ви дозволите… — вона знову вклонилась, — коли ваша ласка… — вона аж благала очима, — графинчик горілки! Я б вашій дівчинці ніжки розтирала… А вони ж у неї такі ніжнесенькі, такі гладесенькі…
Насилу відкараскавшись від мамки, Емма знову взяла під руку Леона. Якийсь час вони йшли швидко, потім притишили ходу, і погляд її — вона дивилась уперед, — спинився на плечах юнака. На ньому був сюртук з чорним оксамитовим коміром. Його пряме каштанове волосся було старанно зачесане і падало на комір. Вона звернула увагу на його нігті. Таких довгих нігтів у Йонвілі ніхто не носив. Клерк приділяв багато часу манікюру; для цієї мети він тримав у письмовому столі особливий ножик.
Вони вертались у Йонвіль берегом. У літню спеку річка меженіла, і до самої підошви видно було огорожі садків, від яких спускались до води східці. Без плюскоту текла бистра і дивитись холодна річка; тонкі та високі трави пучками схилялись над її плесом, ніби зелені розпущені коси. По гостролистому очерету і широкому лататтю де-не-де лазили або сиділи, причаївшись, комашки на тоненьких лапках. Сонячне проміння просвічувало блакитні бульки хвиль, що без угаву набігали одна на одну; старі безверхі верби задивились у воду на відображення своїх сірокорих стовбурів. На прибережному лузі нікого не було. Всі люди на фермах обідали; молода жінка та її супутник чули тільки мірний звук своїх кроків по стежці, власні слова та шарудіння Емминої сукні.
Огорожі круг садів, утикані зверху оскаллям пляшок, були розпечені, як шибки в теплицях. Між цеглинами попроростали жовтофіолі. Кінчиком розкритої парасольки пані Боварі черкала на ходу зів'ялі квіти, що розсипались жовтавим пилком; часом по шовку, чіпляючись за торочки, шаруділа гілочка бузини чи ломиносу.
Вони заговорили про іспанську балетну трупу, що мала приїхати на гастролі в Руан.
— Ви підете в театр? — спитала Емма.
— Якщо зможу — піду, — відповів Леон.
Невже їм не було про що більше говорити? Ні, очима вони розмовляли про серйозніші речі; силкуючись знайти банальні фрази, вони почували, що їх обох охоплює водночас якесь невимовне томління, що з глибини душі підіймаються владні голоси і заглушують звуки їхньої розмови. Вражені цим недовідомим, несказанно солодким відчуттям, вони й не пробували сказати про нього одне одному або відшукати його причини. Передчуття щастя нагадує береги тропічних країн. Вони обдають безмежний океан своїм теплим подихом, обвівають його духмяними вітрами, і сп'яніла людина дрімає, навіть не вдивляючись у далину незнаних обріїв.
44