«Зауважимо, що жоден інцидент не порушив цього родинного свята».
На закінчення він додав:
«Усіма була помічена відсутність духівництва. У ризницях, очевидно, прогрес розуміють трохи інакше. Ну що ж, вольному воля, панове Лойоли[50]!»
IX
Минуло півтора місяця. Родольф не приходив. Нарешті, одного вечора він таки з'явився.
Ще на другий день після виставки він вирішив:
«Не треба йти туди надто рано. Це була б помилка».
А десь наприкінці тижня він вирядився на полювання. Після полювання він гадав, що тепер іти вже пізно, але потім розміркував інакше:
«Якщо вона покохала мене з першого дня, то від нетерпіння побачитись зі мною її любов ще дужче розгориться. Тож почекаймо ще трохи».
І він зрозумів, що його розрахунок правильний, коли, зайшовши в залу, помітив, як зблідла Емма.
Вона була сама. Вечоріло. Муслінові фіранки на вікнах згущали сутінки, а позолота барометра, на який падав останній сонячний промінь, висявала в дзеркалі між вітами поліпа.
Родольф стояв, а Емма ледве здобулася на слово, щоб відповісти на його привітання.
— Знаєте, — сказав він, — мені все ніколи було. І до того ж хворів.
— Серйозно? — скрикнула вона.
— Та ні, — відповів Родольф, сідаючи біля неї на табуреті, — не те щоб серйозно… Просто не хотів іти до вас.
— Чому?
— Ви не здогадуєтесь?
Він подивився на неї ще раз, але з таким виразом, що вона спаленіла й опустила голову.
— Еммо… — почав він.
— Пане! — промовила вона, злегка відхилившись від нього.
— От бачите, — озвався він журливим тоном, — таки недарма не хотілося мені йти до вас. Ви не дозволяєте мені вимовляти це ім'я, яким повна моя душа і яке вихопилось у мене мимоволі… Пані Боварі!.. Та вас же всі так називають. Зрештою, це навіть не ваше ім'я — це ім'я іншого! — Він повторив: — Іншого! — І затулив обличчя руками. — Так, я думаю про вас весь час… Спомин про вас доводить мене до розпуки! О, пробачте! Я піду… Прощайте! Я пощу далеко… Так далеко, що ви про мене більше ніколи не почуєте… А от… сьогодні… якась невідома сила привела мене до вас! Адже не можна боротись проти неба, не можна встояти проти усмішки ангела. Лишається віддатися у владу прекрасного, чарівного, божественного!
Уперше в житті Емма чула такі речі, і її гордість, як купальниця в гарячій ванні, розніжилась і розімліла від вогню цих слів.
— Але хоч я й не приходив, — провадив він, — хоч я й не міг вас бачити, та я принаймні мав утіху спостерігати за всім, що вас оточує. Ніч у ніч я приходив сюди, дивився на ваш дім, на покрівлю, що виблискувала в місячному сяйві, на дерева в садку, що схилялися вітами над вашим вікном, на маленьку лампу — проблиск світла в темряві ночі. О, ви й не знали, що тут так близько і так далеко од вас є бідний нещасливець…
Емма нахилилась до нього з риданням.
— О, який ви добрий! — промовила вона.
— Ні, я люблю тільки вас, от і все. А ви, мабуть, і не підозрівали цього. Скажіть же мені одне слово! Одне словечко!..
І Родольф непомітно зсунувся з табурета додолу; але тут на кухні почулося цокання дерев'яних черевиків, а двері вітальні — він це помітив раніше — були незачинені.
— Якби ви були такі ласкаві, — промовив він, підводячись, — і задовольнили одне моє бажання.
Він хотів оглянути весь дім. Він хотів узнати все в ньому, і вони вже обоє підвелися, — бо пані Боварі не вбачала в цьому нічого незручного, — коли раптом увійшов Шарль.
— Добрий день, докторе, — привітався Родольф.
Лікар, підлещений цим несподіваним титулом, розточився в компліментах, чим негайно скористався Родольф, щоб набрати звичайного вигляду.
— Знаєте, тут пані Боварі говорила мені про своє здоров'я… — почав він.
Шарль перебив його: він і сам страшенно хвилюється — на жінку знов нападає задишка. Тоді Родольф спитав, чи не корисно було б їй їздити верхи.
— Авжеж! Це чудово, знаменито!.. Блискуча ідея! Ти повинна їздити на прогулянки!