Одного разу, в самому розпалі хвороби, їй здалося, що вже починається агонія, і вона забажала причаститися. І поки в кімнаті йшли готування до таїнства, поки влаштовувано вівтар із заваленого ліками комода, поки Фелісіте розкидала по підлозі жоржини, — Емма відчувала, ніби її осіняє якась могутня сила, що визволяє її від усіх болещів, усіх вражень і почуттів. Її неначе невагома плоть була позбавлена всяких думок, вона входила в нове життя. Еммі здавалося, що вся її істота, злинаючи до бога, розливається в неземній любові, як димом розвіюється в повітрі запалений ладан. Постіль окропили свяченою водою; кюре вийняв з дароносиці білу проскурку; і, умліваючи від небесної радості, Емма потягнулася губами до тіла господнього. Навколо неї світлими хмарками хвилювали завіси алькова, а проміння двох свічок, що палали на комоді, видавалось їй сліпучим вінцем вічної слави. Емма опустила голову на подушку, і марилось їй — вона чує в неоміряному просторі солодкі звуки серафічних арф і бачить у лазуровому небі, на золотому престолі, у гроні праведників з зеленим пальмовим віттям, самого Бога-отця у всій його величі й потузі. На його знак вогнекрилі ангели злітали на землю, щоб підняти Емму на небо в своїх обіймах.
Це осяйне видіння залишилося в її пам'яті найчарівнішою згадкою і мрією; і ось тепер вона намагалася знову зазнати цього відчуття, яке відтоді леліло в ній, — нехай без первісної проймаючої сили, зате з тією ж глибокою солодкістю. Душа її, катована гординею, спочила нарешті в християнській покорі, і, втішаючись власною слабістю, Емма споглядала в собі те знищення волі, те смирення, що повинно було вивести її на путь благодаті. То, значить, крім земного щастя, існує й вище блаженство, інша любов, вища від минущої любові, — любов безмежна, безконечна, вічно ростуща! Серед інших оманливих надій Еммі відкрився стан непорочної чистоти, коли душа витає над землею, зливаючися з небом. Емма теж прагнула до цього, їй хотілося стати святою. Вона накупила собі чоток, пообвішувалась ладанками; вона мріяла повісити у себе в спальні над узголів'ям обсаджений смарагдами ковчежик з мощами і щовечора цілувати його.
Кюре надзвичайно радів таким настроям, хоч і вважав, що надто палка Еммина побожність може завести її на манівці єресі і всяких надмірностей. Не розуміючись сам до ладу на цих питаннях, оскільки вони виходили за певні межі, він написав пану Буляру, книгареві його превелебності, прохаючи його прислати щось варте уваги для одної розумної особи жіночої статі. З такою байдужістю, ніби йшлося про відправку залізних виробів для негрів, книгар напакував йому без розбору всякої ходової на той час душеспасенної літератури. Тут були і невеличкі катехізиси, і пишномовні памфлети в дусі пана де Местра[61], і всілякі солодкаві романи в рожевих палітурках, компоновані семінарськими трубадурами або розкаяними «синіми панчохами». Тут були такі твори, як «Схаменіться», «Світська людина біля ніг діви Марії, написав пан де ***, різних орденів кавалер», «Помилки Вольтера, книга для юнаків» і таке інше.
Пані Боварі взагалі не досягла ще достатньої виразності мислей, щоб узятись серйозно до будь-якої справи; крім того, вона надто жадібно накинулась на це читання. Приписи культу викликали в ній протест; різні полемічні твори відштовхували її тією запеклістю, з якою вони переслідували невідомих їй людей; а приправлені релігією «мирські» оповідання справили на неї враження такого повного незнання життя, що саме вони непомітно відхиляли її від тих істин, ствердження яких вона шукала. Проте вона уперто продовжувала читати, і коли книжка випадала їй з рук, вона уявляла себе у владі найбільш витонченої католицької меланхолії, якої може зазнати тільки найвеличніша душа.
А пам'ять про Родольфа сховалася в неї десь у глибині серця і спочивала там, величніша й нерухоміша за мумію фараона в підземному саркофазі. Від цього набальзамованого великого кохання точився ніжний аромат, що проникав усюди і проймав собою ту атмосферу непорочності, в якій хотіла тепер жити Емма. Стаючи навколішки до молитви на своєму готичному ослінчику, вона посилала до господа ті самі голубливі слова, які шепотіла колись коханцеві в запалі гріховної пристрасті. Вона хотіла запалитися поривом віри, але втіха так і не сходила з небес, і вона підводилася, стомлена фізично і з щемливим відчуттям якоїсь величезної облуди. Емма вважала, що ці даремні зусилля поставляться їй колись у заслугу, і в своїй гордовитій побожності рівняла себе з тими вельможними дамами старосвітчини, про славу яких вона мріяла колись над портретом мадемуазель де Лавальєр і які, велично волочачи за собою розшиті шлейфи своїх пишних суконь, усамітнювались від світу і виливали біля стіп Христових гіркі жалі зранених у суєті житейській сердець.
61
…в