Думка про театр засіла в голові Шарля, і він не гаючись поділився нею з жінкою. Емма спочатку відмагалась, посилаючись на клопіт, втому, витрати. Але Шарль, всупереч звичаєві, стояв на своєму, бо був переконаний, що ця розвага вийде їй на користь. Він не бачив до цього жодних перешкод: мати прислала їм недавно триста франків, на які вони не розраховували, поточні борги були досить незначні, а про сплату по векселях пана Лере ще рано було турбуватись. Потім, вважаючи, що Емма відмовляється з делікатності, Шарль почав наполягати ще дужче; кінець кінцем її вдалося переконати. І ось другого дня о восьмій годині ранку вони вже примостились у «Ластівці».
Хоч аптекаря, власне, ніщо не затримувало в Йонвілі, він упевнив сам себе, що мусить сидіти на місці, і тільки зітхав, проводжаючи їх:
— Ну, щасливої вам дороги! Ех, щасливі ви смертні! — І, звертаючись до Емми, на якій була блакитна шовкова сукня з чотирма оборками, додав: — Ви сьогодні прекрасні, як аврора! Я певен, що ви викличете в Руані фурор!
Диліжанс спинився біля готелю «Червоний хрест» на площі Бовуазін. Це був, власне, заїзд, які бувають у всіх провінційних містечках, з великими стайнями й малими номерами. Посеред двору, поміж забризканих болотом бричок комівояжерів, снують кури, покльовуючи овес. Сам заїзд — старосвітський будинок з трухлявими дерев'яними балконами, що страшенно риплять од вітру зимовими вечорами. Всередині тут завжди людно й гамірно, їді й питтю угаву нема. Чорні столи позаливані коньяком з кавою, товсті шибки позасиджувані мухами, сирі серветки позаляпувані червоним вином… Від таких закладів завжди відгонить селом, як від убраних по-міському фермерських наймитів; тут перед будинком, на вулиці, міститься кафе, а з другого боку — город.
Шарль негайно кинувся на побігеньки. Він плутав бельетаж з галереєю, партер з ложами, просив пояснень, нічого в них не розумів, метався від контролера до директора, бігав у готель, потім знову до каси і так кілька разів обгасав усе місто від театру до бульвару.
Пані Боварі купила собі тим часом капелюшок, рукавички, букет. Шарль дуже боявся спізнитись; тож, сьорбнувши похапцем супу, вони подались мерщій до під'їзду театру, який був іще замкнений.
XV
Симетрично розділений балюстрадами, натовп тулився попід стінами. На розі сусідніх вулиць велетенські афіші кричали вигадливими літерами: «Лючія ді Ламмермур[64]… Лагарді… Опера…» День був сонячний, жаркий. Всі обливались потом, виймали носові хусточки й витирали розчервонілі лоби. Часом із річки налітав теплий вітерець і злегка ворушив фестони тикових тентів над дверима шинків. Але трохи далі, внизу, вас раптом обдавало холодним струменем повітря, просякнутого запахами сала, шкіри й олії. То було дихання вулиці Шаретт, захряслої величезними темними складами, з яких раз у раз викочувались бочки.
Перш ніж увійти в театр, Емма вирішила прогулятись, як то велять приписи доброго тону. Вони пішли по набережній. Щоб не загубити, бува, квитків, Шарль тримав їх у жмені, притискаючи її в кишені панталон до живота.
Уже в вестибюлі у Емми закалатало серце. Вона аж осміхнулась мимоволі від гордості, побачивши, як люди ринули юрбою по другому коридору праворуч, тоді як сама вона підіймалась по сходах у перший ярус. З чисто дитячою втіхою вона торкалась пальцями до широких, оббитих матерією дверей, вдихала на всі груди пропилений запах театральних кулуарів, а сівши нарешті у себе в ложі, випрямила стан з невимушеністю герцогині.
Зал починав заповнюватись публікою; дехто вже виймав із футлярів лорнети, і театрали, здалека помічаючи один одного, обмінювались вітальними поклонами. У мистецтві вони шукали спочинку від торговельної метушні, але й тут не могли забути про свої справи і все ще говорили про бавовну, горілку чи індиго. Часто-густо траплялися тут сумирні, безвиразні старечі обличчя; сивим волоссям і блідавим кольором щік вони нагадували срібні медалі з матовою свинцевою поволокою. В перших рядах партеру хизувалися молоді фертики в низько вирізаних жилетах, виставляючи напоказ рожеві або світло-зелені широкі краватки. Пані Боварі милувалася зверху, як їхні руки, обтягнені елегантними жовтими рукавичками, гралися золоченими головками тростин.
Тим часом в оркестрі засвітилися свічки; зі стелі спустилася люстра, відразу звеселивши зал мерехтливим блиском гранчастих підвісків. Потім поприходили один за одним музиканти, і піднявся справжній розгардіяш: гули контрабаси, вищали скрипки, ревли корнет-а-пістони, тонко пищали флейти й флажолети… Але враз на сцені почулися три удари[65]; гримнули литаври, врізались в повітря акорди мідних труб, — завіса піднялась, і перед глядачами відкрився гарний пейзаж.
64
65