Тетяна Тіховська
Паперова лялька
Пролог
Десь тут був камінь. Великий камінь на розі Базарної і Московської. Камінь, на якому можна було й посидіти, якщо кохана занадто барилася (а так, як чесно, було майже щоразу). У цих двох навіть був вислів, зрозумілий тільки Їм: доведеться сидіти на камені. Тобто жди-пожди, коли вже вона причепуриться.
Неможлива спека. Поряд іде Катруся – їй обіцяно піти на пляж.
– Можна взяти паперову ляльку?
Хай бере, вона хоч не важка. Бо як йти кудись з малою дитиною… Та ще й спека дошкуляє.
Дійшли. На березі Дніпра не так відчувається спека. А вода – як молоко з-під корови. Яка все ж таки розкішна ріка! Куди там Сені – так, канал, трошки більший за струмочок, суцільно закутий у бетон. А Дніпро! – широкий, суднохідний, вбраний в смарагдові шати! Аби не спекота. Чи то день сьогодні такий? На небі ані хмаринки, сонце пече немилосердо, а ріка так і вабить зануритися і не вилазити з води.
На березі – рясно-рясно людей. От якась пані доволі поважного віку засмагла як тубілець. Мабуть, відпочиває тут щодня. Он якась родина вивела із задухи міського помешкання дітей і песика. Такий собі кумедний песик – здається, тер’єрчик. Попри спеку біга, як навіжений, вздовж берега і приносить хазяям усяку погань. От приніс і поклав до ніг мокрий напівзотлілий корч. Дуже потрібна річ. Побіг далі.
От молода родина привела двійко маленьких хлопчаків. Близнюки. А тато в них, вочевидь, має азіатське коріння. Тоді зрозуміло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частіше, ніж дівчатка.
От молода родина привела двійко маленьких хлопчаків. Близнюки. А тато в них, вочевидь, має азіатське коріння. Тоді зрозуміло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частіше, ніж дівчатка.
Песик знов щось приніс. Що там цього разу? Здохла риба. Годувальник.
Як дивитись на небо з землі, здається, навіть літак пересувається, як спритний равлик. Як тоді помітити рух хмаринки, яка лише править за наочну позначку двобою двох невидимих велетнів – холодного і гарячого повітря?
На край сонця напливла низька бузкова хмара, завмерла на деякий час і посунула далі.
А в цей час невидимі велетні вирішували, кому панувати над цією місциною найближчого часу. І ніхто не збирався поступатися.
Родина із песиком десь поділася – щось він почав скавчати. Катруся, що накупалася аж до синяви, сидить на пляжній ковдрочці і вдягає ляльку. Мабуть, у принцесу. Перепрошую. Зараз дівчатка грають не в принцес, а в Белль, Жасмин і Аріель – вироблених на один кшталт діснеєвських красунь.
Наче здійнявся невеличкий курний стовпчик. Чи то від спеки мариться?
Хмара насувалася на сонце дедалі більше. А велетні вже випробували силу, тиснучи один на одного, підхоплюючи своїми пасмами куряву, дрібне сміття, пісок.
Декотрі, ті, що відпочивали, почали збиратися додому – чи то завчасно так вирішили, чи то відчули наближення негоди. Але таких була меншість. Більшість залишалась на березі: адже тільки-но була така приємна погода. От тільки хмарка пропливе…
Велетні відступилися на крок один від одного – і з усієї люті помчали, нахиливши лоба, один на одного з єдиною метою: розчавити, знищити, перемогти. На землі здійнялась курява, пісок засліплював очі, віти дерев перепліталися і ламалися, а на небі, там, де стрілися два велетні, виблиснула блискавка, і, звуком наздоганяючи світло, пролунав грім.
Уже самі безтурботні зрозуміли: бути хлющу. Кидали до ковдрочки всі речі (потім розберемо), хапали цей куль та бігли до найближчого «грибочку». З боку одного лантуха щось ковзнуло назовні і одразу було підхоплене і покручене вітром.
– Лялька! Моя лялька!
Уперіщив дощ.
Книга перша
Агата
1
Сніг білий, сліпучий. А земля чорна, грузька.
Агата стоїть біля свіжої могили на центральному мінському кладовищі. Думки вже не б’ються, як пташка в тенетах, а ледь-ледь ворушаться. Але цей їх монотонний рух доводить до божевілля, як витончені китайські тортури: крапля по краплі. Невже їй не всі випробування відміряні? Невже наостанок було потрібно пережити свою власну дитину? Щойно закінчилась війна, двійко діток, чоловік. Жити й жити. Сорок два роки – чи то вік, щоб піти від нас назавжди? Як же важко ховати дитину – першу, найбажанішу, найвродливішу! Чи не це прочитала по руці циганка, що ворожила їй дуже-дуже давно? Прочитала – і не захотіла сказати, аби не отруїти щасливих років.
…Це було на Волині. Агата, мов на крилах, поспішала додому з вечірки. Серце радісно і млосно калатало: її запросив на танок такий красень, справжній принц! Звісно ж, останній польський король правив сто років тому[1] І які принци в маленькому містечку Ратне, яке було то задвірками Російської імперії, то Польського королівства? Але хто б це ще міг бути? На ньому був френч з блискучими ґудзиками, з кантами. На кашкеті – герб. Зросту він був велетенського, особливо поряд з Агатою, яка навіть високою зачіскою ледь-ледь сягала його грудей.
1
Останній польський король – Станіслав Август Понятовський (1732–1798) – польський король і великий князь литовський.