— От побачиш, — сказала вона, — це буде найкраща ніч у твоєму житті.
3
Справа в тому, що я завжди просто слухаю Марго Рот Шпігельман, а коли вона замовкає, заохочую її говорити ще — оскільки, по-перше, я в неї закоханий, по-друге, це надзвичайна дівчина, і по-третє, вона сама ніколи ні про що мене не питає, тож як не питати ні про що і її, доведеться мовчати обом.
Там, на стоянці «Пабліксу», вона сказала:
— Так от, я склала тобі перелік. Як чогось не второпаєш, дзвони мені на мобільник. До речі, я дозволила собі покласти дещо в твій мінівен заздалегідь.
— Як? Ще до того, як я на все це погодився?
— Ну, так. Формально так і є. Словом, будуть запитання, телефонуй, але вазеліну бери велику банку, більшу від твого кулака. Там є такі баночки для малят, є трохи більші баночки — для матусь, так би мовити, а є серйозні банки для татусів — от нам треба таку. Якщо великої не буде, бери штуки три середніх, — Марго вручила мені перелік і одну сотню і сказала: — Цього має вистачити.
Ось цей перелік.
3 цілі Соми, в окремих упаковках
Крем для Депіляції (це щоб ноги Голити, тільки без леза; у відділі Дівчачої косметики)
Вазелін
Газованка «Mountain Dew», шість Банок в упаковці
дюжина Тюльпанів
одна Пляшка Води
Хусточки одна Бляшанка синьої фарби з розприскувачем
— Цікаво ти велику літеру розставляєш, — сказав я.
— Так, я прихильниця випадкового вживання великих літер. Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині.
Не знаю, що там належить казати касирці, коли стоїш перед нею о пів на першу ночі з тринадцятьма фунтами сома, кремом для депіляції, величезною банкою вазеліну, упаковкою «Mountain Dew», бляшанкою синьої фарби і букетом тюльпанів. Отож я сказав:
— Набір тільки здається дивним.
Жінка відкашлялась і, не дивлячись на мене, пробурмотіла:
— Не тільки здається.
— Знаєш, я не хочу вскочити в халепу, — мовив я, повернувшись до авта, поки Марго вже змивала з обличчя чорний грим за допомогою хустинок і води з пляшки. Виходить, він був потрібен лише для того, щоб вибратися з будинку. — В запрошенні з Дюку[7] чорним по білому написано, що мене не візьмуть, якщо я потраплю під арешт.
— К., ти такий нервовий!
— Я лише прошу: постарайся, щоб у нас не було неприємностей, — сказав я. — Звісно, я не від того, щоб повеселитися і все таке, але не за рахунок мого… е-е-е… майбутнього.
Марго звела на мене погляд — обличчя було майже чисте — і ледве помітно всміхнулася:
— Послухай, невже тобі не набридла вся ця дурня?
— Га?
— Коледж: візьмуть тебе туди чи ні. Проблеми: виникнуть вони чи ні. Школа: буде в тебе найвищий бал чи найнижчий. Кар’єра: зробиш ти її чи не зробиш. Будинок: великий чи маленький, власний чи найманий. Гроші: маєш їх чи ні. Все це так сумно!
Я спробував заперечити, сказати, що їй самій, певне, теж не геть начхати на ці запитання, вона ж і сама вчиться добре, і в Університет Флориди її беруть, ще й на курс для відмінників, але Марго вже мовила:
— «Волмарт».
У «Волмарт» ми пішли разом і взяли «ключку» для блокування автомобільного керма. Коли ми проходили повз дитячий відділ, я поцікавився у Марго, навіщо нам «ключка».
Але замість відповіді на моє запитання вона виголосила черговий божевільний монолог:
— Ти в курсі, що довгий час, тобто майже всю історію людства, середня тривалість життя становила менш як тридцять років? Виходить, нормальне доросле життя тривало років десять, так? Ніхто не планував, як піде на пенсію. Не планував свою кар’єру. Ніхто взагалі нічого не планував. На це часу ні в кого не було. Тобто на майбутнє. А потім раптом тривалість життя почала зростати, у людей з’явилося майбутнє, і тепер люди майже весь час тільки про нього і думають. Про майбутнє, тобто. І все життя опинилося в майбутньому. Ти робиш щось тільки заради майбутнього. Ти закінчуєш школу, щоб потрапити в коледж, і щоб потім робота була трохи краща, і щоб дім купити більший, і щоб дітей в коледж відпровадити, і щоб у них потім робота була краща, і щоб вони могли дім купити, і щоб у них вистачило грошей своїх дітей відпровадити в коледж.
Мені здавалося, Марго верзе нісенітниці, щоб не відповідати на моє запитання. І я запитав ще раз:
— Навіщо нам «ключка»?