— Я сьогодні саме заради такого випадку поголила ноги. Подумала: «Ніколи не знаєш, раптом хто-небудь вирішить припасти до литки вустами, щоб відсмоктати зміїну отруту».
Перед нами височів паркан-сітка, але був він усього десь шість футів заввишки. Як сказала Марго: «Ну чесне слово: спочатку вужі, а тепер — отакий паркан? Для ніндзя це просто образливо». Вона жваво подерлася нагору, спритно перелізла на той бік і спустилася — наче то були сходи. Мені теж вдалося не впасти.
Потім ми подолали невелику алею, тулячись до величезних непрозорих контейнерів, у яких, можливо, тримали тварин, і за деякий час випірнули на асфальтовану доріжку, звідки видно було великий амфітеатр, де мене в дитинстві обілляла водою Шаму. Над алеєю висіли невеликі динаміки, з яких лилася тиха музика, як у супермаркеті. Може, для того, щоб звірів заспокоювати.
— Марго, — сказав я, — ми в «Морському світі».
— Серйозно? — відказала вона і побігла, а я — за нею.
Ми вийшли до акваріума з тюленями, але тюленів там не було.
— Марго, — повторив я, — ми в «Морському світі».
— Тішся, — сказала вона, майже не розтуляючи рота. — Он охорона.
Я стрибнув у кущі, але помітивши, що Марго лишилася на місці, зупинився. До нас підійшов чоловік у жилетці з нашивкою «Охорона» і недбало запитав: «Як справи?» У нього щось було в руках — перцевий аерозоль, напевно.
Щоб не втрачати спокою, я подумав: «У нього наручники звичайні чи спеціальні? Може, у формі дельфінів, зчеплених кільцем?»
— Ми саме збиралися йти, — повідомила Марго.
— Піти вам таки доведеться, — відказав він, — питання тільки в тому, самі ви підете чи вас відвезе шериф.
— Якщо вам байдуже, — сказала вона, — ми би пройшлися самі.
Я заплющив очі. Як мені кортіло сказати їй, що зараз не найкраща мить для жартів! Але охоронець засміявся.
— Ви ж знаєте, певно, що кілька років тому чолов’яга стрибнув тут в акваріум, і нам звеліли, якщо хтось залізе сюди поночі, нізащо не випускати, навіть якщо трапляться отакі гарнюні.
Марго відтягнула футболку, щоб не так липнула до тіла. І тільки тут я збагнув, що охоронець звертається до її цицьок.
— Ну, тоді, мабуть, вам доведеться нас заарештувати.
— В цьому і проблема. У мене зміна закінчується, я хотів поїхати додому, випити пива і лягти спати, а якщо копів викликати, вони не поспішатимуть. Я просто вголос міркую, — сказав він, і Марго підвела очі: мовляв, я все зрозуміла. Вона застромила руку в кишеню мокрих джинсів і витягла звідти слизьку сотню доларів.
— Ну, вам краще йти. І я на вашому місці не йшов би уздовж акваріума з китом. Там камери навіть уночі не вимикаються, ви ж не хочете, щоб хтось вас тут побачив.
— Слухаюся, — з удаваною стриманістю відказала Марго, й охоронець пішов собі.— Ох, — буркнула Марго, коли він зник, — мені так не хотілося платити цьому збоченцю! Але ж гроші на те й гроші, щоб їх витрачати.
Я її і не слухав — не почував нічого, крім хвилюючого полегшення, від якого вібрувало все тіло. Те задоволення варте було змарнованих нервів.
— Слава Богу, він нас не здав, — сказав я.
Марго не відповіла. Вона дивилася кудись повз мене, так примруживши очі, що вони здавалися майже заплющеними.
— Так, зі мною те саме було, коли я прокралася в «Юніверсал Студіос»[17],— сказала вона незабаром. — Авжеж, круте місце, все таке, але дивитися там практично нема на що. Атракціони не працюють. Холодно, все цікаве зачинене. Звірів майже всіх на ніч ховають по клітках, — вона обвела поглядом «Морський світ». — Мабуть, задоволення не в тому, щоб тут опинитися.
— А в чому? — поцікавився я.
— У плануванні. Не знаю. Коли щось робиш, на ділі воно завжди виявляється не так добре, як очікуєш.
— Мені все дуже сподобалося, — зізнався я. — Навіть якщо дивитися нема на що.
Я сів на лаві, Марго теж. Ми роздивлялися акваріум з тюленями, яких там не було, а був лише скелястий острівець, зроблений з пластмаси. Я вдихав запах Марго — запах поту, водоростей, бузкового шампуню і мигдалю від шкіри.
Тільки тепер я відчув, що зморився, і подумав про те, як добре було б укластися в траві десь тут, у «Морському світі», я б лежав на спині, а вона — на боці, пригорнувши мене рукою, поклавши голову мені на плече і дивлячись на мене. Ми б нічого не робили — просто лежали б удвох під безкраїм небом у парку, де все так добре освітлено, що навіть не видно зірок. Може, я відчував би тепло її подиху на шиї, може, ми могли б лежати так до ранку, а потім у парк прийшли б люди і ходили повз нас, думаючи, що ми теж туристи, і ми б могли розчинитися серед натовпу.