— За Українську Самостійну Соборну Державу! — вголос процитував полковник. — Самостійну! І це на сьомому році Перемоги! На тридцять третьому році Революції!
— Ну, такого і в нас багато ходить, — зауважив клеванський капітан. Стекляр пригадав його прізвище. Здається, Маркелов.
— І що, пропонуєш цим пишатися? — полковник Шевченко знову почав метати блискавки. — Питання в тому, чому воно в нас досі ходить?
— Друкують десь, — розвів руками Маркелов. У розмові з начальством він тримався по-простецьки, мабуть, за браком в арсеналі інших інтонацій.
— Друкують, — передражнив підлеглого полковник. — Ти мені знайди, де друкують і хто малює! Зрозуміло?
— А може, це не в нас? Може, в іншій області або з-за кордону присилають, — продовжив свої невигадливі міркування капітан.
— Може, — погодився Шевченко і недобре зіщулився. — А може, і у нас. А може, під носом у тебе в Клевані, — голос полковника знову загримів. — Сидить, розумієш, і малює, а ти й не знаєш.
Молодші за званням перезирнулися, відчувши раптову зміну атмосфери у кабінеті, а капітан лише знизав плечима — начальственна гроза явно не справила на нього жодного враження:
— Та хіба за кожним наглянеш?
— А за кожним і не треба, не кожен малювати вміє, — єхидно зауважив Шевченко і рішуче ляснув долонею по столу. — Одне слово, в управлінні створюється спеціальна оперативна група у складі: капітан держбезпеки Маркелов.
— Я! — підхопився той.
— Старший лейтенант держбезпеки Мудрицький, прибув до нас з Ніжина.
— Я!
— Та старший лейтенант держбезпеки Стекляр.
— Я! — звівся на рівні Стекляр.
Полковник уважно оглядів усіх трьох офіцерів, що виструнчилися біля столу.
— Керівником групи призначається... — він зупинив свій погляд на капітані і, дивлячись просто йому в очі, сказав, наче викарбував, — старший лейтенант держбезпеки Стекляр.
Капітан Маркелов здивовано скосив очі на молодшого за званням, а той і вухом не повів, ніби такого рішення й очікував, лише козирнув за статутом:
— Єсть!
— І не треба дивуватися, — пояснив полковник, оглядаючи підлеглих. — У цій справі потрібна мозга. А мозга у нас — Борис.
Для роботи оперативній групі виділили окрему кімнату на третьому поверсі — невелику, однак три столи там вмістилися. Окрім цього керівник групи старший лейтенант Стекляр наполіг на ще одному столі — для матеріалів. Він любив тримати все перед очима, тоді зорова пам’ять працювала краще і підказувала асоціації, яких не дасть жодна дедукція Шерлока Голмса. Крім того за цим столом зручно було збирати наради всієї групи. Тоді стільці виставлялися з робочих місць на середину. Саме так зараз розташувалися усі троє — капітан та двоє старших лейтенантів.
— Давайте знайомитися ближче, — почав Стекляр без зайвих церемоній. — Мене, як ви вже знаєте, звати Борис. Капітан Маркелов оперуповноважений з Клевані, а ви...
— Мудрицький Михайло Олексійович, — відрекомендувався прилизаний. — Відряджений до вас із Ніжина.
— Чим займалися?
— Оперуповноважений, самі знаєте.
— Можна на ти.
— Так точно. — Слухняно погодився старлей, але перед тим, як почати наступну фразу, поворушив губами, неначе тренуючись. — Сам... знаєш, недобиті поліцаї, старости, націоналісти. Але в нас там тихіше, не те, що тут.
Маркелов реготнув:
— Це ти ще у селах не був. Зараз у нас спокій, а ще два роки тому я взагалі боявся один вночі ходити. Їх місцеві так і називають — нічні.
Стекляр зміряв оком русявого ніжинця:
— Ну а на фронті чим займався?
— В політвідділі, — опустив очі той. — Бібліотекарем.
— Ого! — присвиснув Маркелов. — Оце герой!
— Відставить! — скомандував раптом Стекляр.
— Старлей, це ти кому команди роздаєш? — підскочив зі стільця обурений Маркелов. Не тільки званням, але й габаритами він явно переважав керівника групи, і це не віщувало нічого доброго.
— Не старлей, а Борис, — несподівано м’яко відповів Стекляр. — А тебе як?
— Михайло, — просопів Маркелов, і, не знайшовши іншого продовження розмови, невдоволено всівся на місце.
— Так-от, Михайле, нам доведеться працювати разом, а значить сваритися не варто. Це заважає роботі.
Стеклярові, який пройшов війну артилеристом, теж не сподобалося «бойове минуле» ніжинського колеги, але він згадав дитячу приказку про комаху, з якої добра хоч трохи, і вирішив, що бібліотекар згодиться для ведення документації — роботи, яку ненавидить будь-який слідчий, а тим більше оперативник. Так що начальник управління насправді не помилився зі складом групи: бойовий опер Маркелов буде займатися силовими операціями, паперова душа Мудрицький фіксувати все для справи, а керівник, або «мозга», як назвав його полковник, — аналізувати і скеровувати.
— Отже, — Стекляр поклав на стіл фотокопії малюнків невідомого художника. — Які будуть пропозиції? Почнемо з Михайла, який ніжинський.
Мудрицький тильним боком долоні витер піт з чола. В кімнаті стояла задуха.
— Пробачте, але я не знаю тутешньої ситуації. Якби взяти Ніжин, я би почав з інтелігентів. З них багато хто малює.
Маркелов, що мав приємну властивість швидко відходити від суперечок, видобув пачку цигарок.
— Будеш?
— Дякую, не курю, — ввічливо відмовився Мудрицький.
— Ніжний ти, ніжинський, — несхвально сказав капітан, сам закурив і дав прикурити Стекляру. — Інтелігенти — це у вас в Чернігові. А тут чим задріпаніше село, тим більше цієї націоналістичної зарази.
— Що пропонуєш? — запитав Стекляр, пустивши дим.
— А що пропонувати? Взяти бійців та потрусити хутори. Десь там він сидить, слово даю.
— А як не знайдеш?
— Іще потрусити. Знаєш, груші іноді довго трусять, поки попадають.
Від вогню цигарок, здавалося, в кабінеті стало іще спекотніше. Стекляр підійшов до вікна та відчинив його навстіж, благо дивилося воно у внутрішній двір, а тому боятися чужих людей не випадало.
— Ну нехай. А як ти зрозумієш, що впіймав того самого художника? Навіть якщо впіймаєш?
— Ну як, — Маркелов на мить розгубився, — Він сам скаже.
— А якщо не скаже?
— Мені скаже, — запевнив капітан і рефлекторно стиснув кулак.
— А якщо скаже, а листівки потім знову підуть? Це ж ООН, Америка. Ми відрапортуємо, що впіймали, а він насправді десь у США сидить, чи у Мюнхені під американським крилом.
Мудрицький, неначе у школі, підняв руку:
— Дозволите?
— Валяй, — сказав Маркелов розважливо, і осікся, дивлячись на молодшого за званням керівника групи.
Той кивнув.
— Наскільки я зрозумів, шукають не лише у нашій області?
— Правильно зрозумів.
— Тоді, може, варто встановити зв’язки з іншими групами, щоб координуватися?
— Мабуть, що варто. Але поки що нема чого координувати.
Маркелов підійшов до вікна і влаштувався з цигаркою на підвіконні поруч зі Стекляром.
— Ну добре, мозга, а ти що пропонуєш?
Той видобув з-під комірця мокрий вже носовичок, акуратно розклав його на підвіконні для просушки, а на зміну видобув свіжий із нагрудної кишені. І лише потім відповів:
— Знаєш, Михайле, я вважаю, що впіймати когось можна лише тоді, коли знаєш, кого ловиш.
Маркелов здивовано змахнув руками:
— Як це, кого? Художника.
— А звати його як?
— Звідки я знаю?
— Отож, — Стекляр акуратно склав свіжий носовичок у довгу смужку і взявся засувати під комірець кітеля. — Зрозуміло, я не відкидаю твоєї пропозиції. Потрусити хутори ніколи не зайве. Але для початку треба з’ясувати особу того, кого ми шукаємо... Старший лейтенант Мудрицький!
— Я! — відгукнувся ніжинський бібліотекар.
— Напиши, будь ласка, рапорт до керівництва і попрохай, щоб до нас передали усі нелегальні матеріали, вилучені у населення. Особливо ті, де є малюнки чи щось подібне — журнали, газети, листівки.