Рогов прийняв склянку правицею, змахнув нею у повітрі, імітуючи тост, і вихилив у горлянку, не відриваючи очей від малюнка, який ліва рука піднімала вгору одночасно з тим, як піднімалася склянка. І у найвищій точці, коли останні краплини горілки досягли губів, він раптом хекнув і виголосив:
— Знайшов!
— Що знайшов? — Стекляр мало не вдавився своєю порцією.
Рогов поставив склянку і витер рота тильною стороною долоні.
— Художника твого знайшов.
— Як це?
— А так. Розумієш, Борю, усі художники страшенно марнославні. Кожен спить і бачить себе Тіцианом чи Дюрером.
— І що? — не зрозумів Стекляр.
— А те, що за це марнославство їх і можна впіймати. От скажімо, як ти відрізниш малюнок Дюрера від якого-небудь Пердищенка?.. Ну, думай, лейтенант!
Стекляр знизав плечима:
— Не знаю... За підписом, мабуть.
— Правильно! — плеснув його по плечу художник. — За підписом! І тому всі художники залишають на своїх роботах підписи.
— І цей?
— І цей. Але він сидить десь у підпіллі, тому підписуватися відкрито не може.
— І?
— І... І марнославство тут грає нам на руку. Він хоче підписати свої роботи, але як?
— Як?
— Шифром! Шифром, котрий, як він думає, зрозумілий тільки йому.
Якщо б не брудна майка та галіфе, Рогова у цей момент можна було б прийняти за фокусника у цирку — таким лукавством і тріумфом світилося його обличчя.
— І ви знайшли цей шифр?
— Знайшов! — художник задоволено поплескав себе по животу, потім взяв лупу і навів її на куток однієї з листівок. — Дивися. Що це?
— Сніжинка, — припустив лейтенант.
— А це? — Рогов показав на інший малюнок.
— Теж сніжинка. Така сама.
— О! Починаєш розуміти! І така, як ти кажеш, сніжинка присутня на всіх малюнках.
— Стекляр потер перенісся свого довгого носа:
— І що ж вона означає?
Рогов перевернув аркушик фотокопії чистою стороною догори, взяв олівець і накреслив на ній те, що побачив у лупі — вигадливу сніжинку з вісьмома кінцями. Борис хотів уже його зупинити, щоб не псував доказів, але завмер.
— Ну, на що це схоже? — Рогов іще раз навів олівцем хрестик посередині.
— На літеру Ха, — Стекляр відчув, що прозріває, немовби різкість у біноклі навів.
— Правильно. А це? — Рогов показав на поперечину з двома паличками на кінцях.
— Ен, — впізнав Стекляр.
— Молодець! Ха і Ен. Ось твій художник.
— Ха і Ен, — повторив лейтенант.
— Або Ен і Ха, — Рогов взяв склянку і простягнув гостю. — Плесни ще трохи, Борю.
Той одразу виконав прохання, і колеги цокнули гранчаками, у яких блищало, відбиваючись, літнє сонце.
— От бачиш, майор Рогов іще може пригодитись службі. Рано ще його списувати з рахунків! — з пихою сказав господар.
— Ха Ен, — замислено пробурмотів лейтенант Стекляр. — Хто ж це може бути? Ха Ен?
4
На вулицях Варшави він викликав приховане, але помітне здивування, дехто навіть озирався услід — ще б пак, картаті штани-гольф, які переходили у строкаті довгі шкарпетки, плетений коричневий джемпер замість звичного піджака і яскрава жовта краватка із віндзорським вузлом тут, у новій європейській провінції, виглядали екстравагантно. Польща, яка лише десяток років тому постала на руїнах Австро-Угорської та Російської імперій, не встигала за віяннями моди — вона і без того мала багато клопоту. Стояв травень 1930 року, теплий і сповнений надій.
Будівля Школи витончених мистецтв зустріла зосередженою тишею. В аудиторіях тривали заняття, порожній коридор, здавалося, відлунював кожен крок високих м’яких черевиків. Старі фарбовані двері з написом «Відділення графіки» відчинилися з легким рипінням.
— День добрий!
— День добрий! — підвів голову з-над столу мацатий шатен із помітними залисинами.
Він справляв враження невід’ємної частини цього кабінету, заставленого старими меблями та заваленого паперами.
— Називаюся Білл Титла, приїхав з Америки, шукаю добру школу малювання.
— Пан є американцем? — шатен із цікавістю оглянув незвичний одяг молодого гостя, дженджикуваті вуса та недбало зачесане волосся якого виказували мистецькі схильності.
— Так, з Нью-Йорка.
— А так ладно мовить польською.
Молодик посміхнувся:
— Ну, польською хіба зовсім мало. Я українець, а польська є дуже подібною... тільки у вас тут всі, — він знову посміхнувся, тепер уже трохи знічено, — занадто швидко говорять.
— Тоді я не буду занадто швидко говорити, — пообіцяв шатен і підвівся з-за столу. — Дозвольте відрекомендуватися, Владислав Скочиляс, керівник відділу графіки.
— Дуже приємно, — простягнув руку гість і знову відрекомендувався. — Володимир Титла.
— Пан десь навчався графіки?
— Так, — кивнув Титла, — у школі індастріал дизайну. Потім малював картунз.
— Пробачте, що малювали?
— Картунз. Ну, це як філмз, тільки намальоване. Я не знаю, як його назвати польською.
— Я теж не знаю, мабуть, польською це ще ніяк не називається, — посміхнувся Скочиляс.
— Крім того малював заставки на кіностудії «Парамаунт», але знаєте, це все несерйозно. Я гадаю, що художник повинен отримати справжню освіту, а її може дати тільки Европа.
— Що ж, мудро.
Скочиляс багато чув про пихатість та зверхність американців, але цей хлопець ніяк не відповідав такій репутації. Можливо, через своє українське походження?
— А якими вітрами пана занесло до Варшави, коли є Париж, Рим, врешті Лондон?
Титла розвів руками, немовби вибачаючись:
— Я провідував батьківщину. Підгайці побіля Тарнополя, звідти батьки поїхали до Америки. Поїхали давно. Я народився вже у Нью-Йорку, і тільки нині нарешті побачив рідну землю.
«Ностальгія за тим, чого ніколи не бачив, — подумав Скочиляс. — Типовий випадок для творчої особистості». Але вголос сказав:
— Ну, наша Школа поки що не може похвалитися великим світовим поступом, але маємо справді добрих професорів, і як пану глянеться наша атмосфера, ласкаво просимо, прийом нових учнів ми починаємо вже незабаром, влітку.
— А як можна ближче познайомитися з вашими методиками?
Скочиляс широко посміхнувся:
— Дуже просто. Пан може вільно ходити усіма нашими авдиторіями, дивитися на роботи. Слухати лекції. Тільки тихо, щоб не заважати.
Титла з розумінням кивнув.
— Пан може й сам спробувати власні сили, я попереджу наших викладачів. Нехай пан поговорить із студентами, у нас навчається багато українців. Вони розкажуть всю правду, по-земляцьки. До речі, один з моїх найкращих учнів теж українець. Хасевич, пан його впізнає. Хлопець ходить на дерев’яній нозі, бо власну втратив у дитинстві, в катастрофі. Сумна історія. Дуже здібний учень, але, на жаль, дуже бідний. Його роботи отримують найвищі нагороди, але не знаю, чи зможе він заплатити за наступний семестр.
Подякувавши обхідливому викладачу, Титла вирішив скористатися ласкавим дозволом і ближче познайомитися зі Школою та учнями. У найближчій аудиторії ішов урок малювання, і зазирнувши туди, він спершу побачив оголену жінку, що стояла на підвищенні біля червоного драпування в оточенні десятка студентів, озброєних олівцями та папером на мольбертах. Обережно, щоб не рипнути підлогою, Титла прокрався всередину і завмер. Просто перед ним сидів худорлявий хлопець із зачесаним назад волоссям, але не це привертало до нього погляд, бо поруч з його стільцем стояв іще один, на якому покоївся протез. Точніше, протезом його можна було назвати хіба за функціональною приналежністю, бо насправді це був просто обрубок дерева, грубо обтесаний до пляшкоподібної форми із гумовою набійкою на кінці. Сліди ножа та сокири, частково загладжені часом, засмальцьоване дерево із великим сколинами, задерте там і тут, шорстке і брутальне — ця картина чомусь притягувала до себе погляд більше, ніж натурниця, а у порівнянні з нею виглядала, немов академічне протиставлення потворності і краси, вульгарного та високого, грубості та витонченості.