Титла кивнув і налив іще по чарці.
— Тому коли Бог щось дає, треба розуміти, що він завжди забрати може. І не розкидатися.
Вони випили ще по одній, і Хасевич знову взявся до м’яса.
— Ніле, а знаєш, що? — Титла змовницьки нахилився до нього. — Кидай ти цю Польщу і гайда зі мною до Америки. Ти навіть не уявляєш, що це за країна! Там кожен має можливості! Кожен! З таким талантом та освітою ти будеш королем нью-йоркських художників! Я зроблю тобі протекцію на кіностудії! Я...
— Ет, Білле, — на Хасевича горілка справляла протилежну дію, він похмурнів та супився. — Якби ішлося тільки про Польщу, я б її кинув, і навіть хвильки не пошкодував.
— А про що тоді? Може, боїшся, що інгліш не втямиш? То я допоможу!
— Та не про те мова. Польщу я б кинув. Але Україну — ні. Я тут народився. Для чого? Чому саме тут? Навіщо?
— Як це, навіщо? — Білл гмикнув. — Навіщо народився? Бо тато з мамою постаралися.
— Так, але чому саме в Україні? От ти, наприклад, народився у Гамериці. Чому там?
— Не знаю, — знизав плечима Титла.
— Значить, шукай, — Хасевич вимахнув рукою так, що з виделки на підлогу злетів шмат картоплі. — Мені Бог дав Україну. Тобі — Америку. І я знаю, що маю зробити.
— І що?
— Україна має бути самостійною, розумієш? І я як художник повинен створити її.
— Як художник? Створити? — здивуванню Титли не було меж.
— Аякже! Ми, художники, малюємо країну, ми малюємо людей, щоб вони бачили себе кращими. Ми — дзеркало, ми — очі. Якою ми намалюємо нашу країну, в такій і житимуть наступні покоління!
— Невже? — уся зовнішність Хасевича, потертий одяг, груба дерев’янка замість ноги суперечила цим пафосним заявам.
— Гарантую! — Хасевич зіщулився, шукаючи нових аргументів. — От ви, американці, любите кіно.
— Любимо, — зізнався Титла.
— І тому врешті будете жити в такій країні, яку покажете в кіно... Розумієш? Люди дивляться на екран і бачать приклад, з якого роблять своє життя. Правильно?
— Ну, так.
— От. А що таке кіно? Той самий малюнок, тільки він рухається. Його теж роблять художники. І ти мене зараз кличеш стати одним з американських художників, які малюють майбутню Америку. Але якщо я поїду, хто малюватиме Україну?
Титла трохи розгубився від такого напору:
— Але ж є й інші.
— Так і в Америці є інші. Ліпше ти, Білле, залишайся тут.
Той у відповідь скептично всміхнувся:
— Ти ж сам казав, що мені Бог дав Америку.
— Казав, — кивнув Хасевич.
— Ну то я мушу її малювати.
— Мусиш.
— Але знаєш що?
Білл розлив по чарках рештки з карафки.
— Що?
— Мені Бог дав іще й Україну. Тож вип’ємо за неї!
— Вип’ємо!
— І щоб ти її гарно намалював!
— А ти — Америку!
Хлопці посміхнулися одне одному і зімкнули келихи.
— Будьмо!
5
Улюблена Антосина схованка — за клунею. Там вона зробила велике гніздечко зі свіжого зеленкуватого сіна, що його позичила в корови Ясочки — ну, їй же не шкода, якщо трошки. Зате у сіні зручно сидіти, і колінка об землю не дряпаються, а остюки, що зачепляться за сукню, можна й обтрусити. У цій схованці, щоправда, любить лежати і Бурко, але він завжди посунеться, коли треба. От і зараз побіг ганяти горобці, а на його місці Антося поклала своїх ляльок — новеньку Сніжку і стару Мотрю — це та, що її Бурко затаскав був попід сарай. Так дивно вийшло — цілих дві ляльки — та, що вона її знає змалечку, і нова. Звісно, Сніжку вона любила більше — у Мотрі вже й голова протерлася, і сукенку Бурко порвав, але й стару ляльку вона теж любила, бо та хоч і була неслухняною, зате знала багато Антосиних таємниць.
— Слухайте гарненько, а я вам казочку розкажу, — з цими словами Антося залізла за пазуху і видобула звідти вирізку з польського журналу. Вона показала лялькам картинку з Королівною і гномами. — От бачите? Це казка про тебе, Сніжко. Ти була королівною і такою гарною, що всі заздрили. Я теж такою стану, як виросту. От слухайте. Були собі король з королевою...
Це була улюблена Антосина казка, її часто розповідала мама Устина, а Антося роздивлялася картинку з журналу. Це ж треба так намалювати — як живі! І гноми всі такі милі, особливо Буркотун, він на бабку Марту схожий. Вона теж всейкий час бурчить.
Розповідаючи лялькам історію Королівни Сніжки, Антося позирала на хату, де під стріхою на горищі сидів дядько Гнат. Він часто там ховався. Антося хоч і маленька, але не дурна — і хоч дядько ніколи не признавався, що там робить, але вона знала, що він дивиться на дорогу, чи не йде хтось чужий. Чужі тут на хуторі не потрібні, від чужих нічого доброго не буває. Мама Устина завжди казала Антосі, що до чужих людей підходити не можна, особливо хто у формі, і говорити з ними не можна. А дядько Гнат — не чужий. І той, безногий, — Антося його ніколи не бачила, бо її завжди проганяли з кімнати, коли відкривали ляду, але чула, як стукає дерев’яна нога. Вони не чужі, бо мама Устина дозволяє їм жити у хаті. А дядько Грім завжди сердиться, коли бачить Антосю, і на маму кричить. Йому мама Устина теж дозволяє жити у хаті, але він злий. Сухий, чорний і злий. І на дядька Гната він кричить. А дядько Гнат мовчить. Він великий і добрий. От і зараз помітно, що з-під стріхи поглядає не лише на дорогу, але й на Антосю — певно, теж хоче послухати казку про Королівну та гномів.
Антося уже доходила до улюбленої сцени, де принц цілує Сніжку, коли на землю попід стіною хати щось впало. Вона підвелася, зробила крок і побачила, що там лежить свистулька, зроблена з гілочки верби. Звідки б вона взялась? Антося підняла очі і побачила чоловічу руку, що махала їй з горища. Це дядько Гнат! Вона ж казала, що він добрий. Він завжди щось дарує — то коника виріже, то оце свистульку.
Але раптом щось сталося — на горищі застукали кроки, потім дядько Гнат визирнув зі схову і свиснув.
— Що там? — висунувся на двір дядько Грім.
— Мотоцикл!
— Скоро! — дядько Грім заховався у кімнаті, і звідти зашуміло, зарипіло, ніби переставляли меблі. Дядько Гнат і собі зашурхотів сіном на горищі.
Антосі стало цікаво, і вона вийшла зі схованки на подвір’я. З боку дороги долинало дзижчання, немовби там летів великий хрущ. А над обрієм піднімалася хмарка куряви. Бабка Марта, яка вибирала яєчка в курнику, визирнула, прикривши долонею очі від сонця, а тоді пішла до хвіртки, підтримуючи рукою свій картатий фартух зі знайденими яйцями. Антося подивилася на це, тоді на відчинені двері в хату. А потім тихенько, крок за кроком, прокралася вздовж стіни і прослизнула до кімнати.
Там було порожньо. І лави стояли біля столу як годиться, і килимок над лядою не задирався. Але на столі лежали незнайомі та дивні речі — дошка з малюнком на ній, який хтось почав вирізати ножем, сам ніж дивного вигляду, косий і невеличкий, блюдце з незрозумілою темною рідиною, олівець та перо. Антося уважно роздивилася усе це несподіване багатство, потім обережно макнула перо у рідину і провела по дошці. На дереві залишилася тонка синя лінія.
Біля хвіртки зупинився чорний мотоцикл із трьома військовими в ньому. Солдат у колясці тримав у руках настовбурчений автомат, за кермом сидів офіцер із кобурою на поясі, а за його спиною — ще один солдат з автоматом. Бабка Марта біля воріт зустрічала непроханих гостей.
— Доброго здоров’я! — привітався офіцер, злізаючи на землю. — Я капітан Маркелов, уповноважений відділу МҐБ Клевані.
— І вам доброго здоровля! — відгукнулася бабка Марта. — Ласкаво просимо!
Маркелов махнув рукою солдатам, і ті також злізли з мотоцикла.
— А що, у вас тут все добре? — запитав капітан.
— Та Богу дяка, — баба Марта відкрила хвіртку, військові по одному зайшли на подвір’я та стали роззиратися.
— Ваші всі вдома?
— Дочка пішла до корови. А ми оно з унучкою хазяйнуємо.