Дочка обернулася до неї:
— Ти ж мене свариш, коли я лишаю свої речі!
— Правильно, — Зот схвально кивнув. — І мене хай насварить, старого дурня.
— Боже, що за дитина! — Устина лише зітхнула.
Грім уважно зазирнув у обличчя дівчинки і зсунув брови:
— Ти не відповіла на питання. Звідки знаєш, що лежало на столі?
Антося безтурботно знизала плечима:
— А я не знаю. Я побачила, що це не наше. І зробила, коб ті подумали, що воно наше.
Грім недовірливо насупився, а Зот підняв брови:
— То ти не знаєш, що за дошку врятувала?
Антося покрутила головою у відповідь:
— Ні.
Тоді Зот присів на призьбу, виставивши вперед свій протез, потім поліз за пазуху і видобув звідти ту врятовану дошку — мабуть, забрав її з хати.
— Дивися, — показав він дівчинці. — З одного боку тут вирізано малюнок. Бачиш? Помацай, не бійся.
Антося простягнула свій синій від чорнила палець і обережно провела по лініях та борознах, залишених різцем на поверхні дерева.
— Відчуваєш? — Зот дивився на дівчинку ніжно і навіть пестливо.
— Відчуваю.
— Ну а якщо намастити фарбою і прикласти до паперу, то там, де виступ, дошка притиснеться і залишить лінію, а там, де заглибина — ні. І малюнок переб’ється на папір. Розумієш?
Дівчинка дивилася на дошку, немовби перевіряючи, чи правду каже цей новий дядько.
— А головне, що так можна зробити багато разів — і вийде багато однакових малюнків.
— Багато? — Антося дивилася з недовірою.
— Багато.
— Десять?
— І десять, і сто, і тисяча.
Дівчинка недовірливо похитала головою.
— Тисяча! А хто цей малюнок на дошці малював?
— Я. — Зот долонею показав на себе.
— Ти художник? — вона недовірливо кинула оком по фігурі чоловіка і виставленому вперед протезу.
— А хіба не схожий? — з усмішкою перепитав той.
— А принцес малювати вмієш?
— Принцес... — гмикнув Зот. — Вмію, хоч давно вже, чесно кажучи, принцес не малював.
Антося мовчки розвернулася і побігла до клуні, миготячи маленькими п’яточками. За хвилину вона повернулася і зупинилася, тримаючи у руках свою улюбленицю — ляльку Сніжку.
— Їй тре намалювати нове обличчя, — дівчинка дивилася серйозно і навіть вимогливо. — Коб була схожа на цю.
Вона витягла з-за пазухи другий скарб — малюнок з журналу.
— Це Королівна Сніжка і гноми. Казка така. Знаїш?
— Антосю, — втрутилася мама. — Ну навіщо дядькові Зоту твої казки?
Але той обережно простягнув руку і взяв дитячі скарби у свої шорсткі пальці.
— Я коли виросту, навчуся малювати, тоді й сама зможу. А зара ти намалюй, якщо не дуриш, що художник.
— Анто-осю! — Устина насварила доньку пальцем, але та не зреагувала, поїдаючи очима дядька Зота.
Той уважно роздивлявся малюнок, на якому бородаті гноми горнулися до красивої дівчини у пишній сукні. Потім відкинувся до стіни, неначе його огорнула хвиля думок, і сидів так, аж поки Антося втратила терпець і смикнула рукав сорочки.
— Зробиш? — наполегливо перепитала вона.
— Знаєш, Антосю, — нарешті виринув зі своїх думок Зот. — А я знаю того художника, який це намалював.
— Не може бути! — дівчинка здивовано підвела брови.
— Може. Це було давно. Ще до війни.
Провідник Грім спостерігав за розмовою Зота з Антосею і несхвально хитав головою.
6
Бриз з океану підступно виривався з-поза будівлі залізничного вокзалу і примушував чоловіків притримувати капелюхи, а дам — ловити спідниці, що здіймалися, неначе парашути, оголюючи звабливі колінка, а іноді сягаючи значно більших висот. Цим і користувався молодий бешкетник у дорогому чорному костюмі та краватці, примостивши на лискучому капоті своєї машини кінокамеру Кодак, що скидалася на невеличку сумку, а насправді фіксувала на плівку веселий барвистий рейвах, що його творив вітер на вулицях Лос-Анджелеса.
Білл Титла, що з валізою вийшов із дверей вокзалу, зупинився та озирнувся, прикривши очі від сонця. Досвідчене око художника одразу вхопило цікаву картинку і Білл, усміхнувшись, попрямував до дженджика з камерою.
— Цікаво, і як стільки чудових ніжок вмістяться у таку маленьку коробочку? — запитав він, наблизившись.
Бешкетник відірвався від своєї захопливої справи, обернувся і посміхнувся широкою південною посмішкою.
— Привіт Білле! Нарешті ти приїхав!
— Привіт Артуре!
І чоловіки міцно потиснули руки.
— Бачу, Голлівуд не змінив твоїх звичок, — зауважив Титла, вказуючи на кінокамеру. — Так само баламутиш.
— Побійся Бога! — молодик, що його Титла називав Артуром, підняв руки жестом фокусника, який намагається переконати, що вони порожні. — Технологічний експеримент, і не більше.
— Можу уявити технологію, яка потребує подібних експериментів.
— Старий, я купив цю камеру для того, щоб розбирати на шматки різноманітні рухи. От, наприклад, кінь біжить чвалом а чи йде, або людина відкриває двері чи то сідає на стілець. Я знімаю, проявляю, а потім ми з хлопцями вивчаємо кожен кадр — як це можна намалювати.
— Дотепно, — оцінив Білл. — А зараз що вивчав?
Артур забрав з капота кінокамеру:
— Несподіванку. Як міняється рух від спокійного до раптового ривка. Та й ракурси цікаві.
— Оце вже ближче до правди, — засміявся Титла.
А Артур тим часом відкрив перед ним лискучі двері автомобіля:
— Прошу!
— Твій?
— Звісно! «Форд» V8, технологія майбутнього, 8 клапанів і шістдесят п’ять коней під капотом.
Титла закинув валізу до салону, і сам поліз слідом.
— Непогано, як на кризу.
— Старий, у Голлівуді не існує кризи. Синхронізований звук відкрив такі перспективи, що в нас не те що немає безробіття — реально бракує художників.
— Ну, в нас теж мультфільми малюють.
— Ой, старий, ти просто не знаєш, про що говориш. Нью-Йорк і Голлівуд — це різні планети. І якщо ти потрапиш на цю, туди вже не повернешся.
Вони вмостилися на м’якому шкіряному сидінні «Форда», Артур завів двигун, і той загарчав низьким голосом звіра.
— Ого! — з повагою відгукнувся Білл.
— Зараз ти ще побачиш, як він бере з місця!
Друзі були повною протилежністю — темпераментний Артур своїм рельєфним носом, здавалося, постійно збурював вихорі, та спокійний, постійно замислений Білл, об якого ці вихорі розбивалися.
— І чим ти плануєш мене здивувати настільки, щоб я вже не повертався додому?
— Побачиш, — пообіцяв Артур. — Не хочу руйнувати інтриги. Наш бос — геній, він хапає за хвіст усе нове і перспективне, і воно тягне нас далі. Знаєш, коли ми з колегами почали серйозно займатися малюванням, то збиралися у мене вдома, після роботи. Наймали моделей, все як годиться. Ну і, звісно, хтось нашепотів босові. А куди ж без цього? Викликає він мене, питає: ви там влаштовуєте оргії з голими жінками? Я йому: побійтеся Бога, які оргії, це просто школа малювання, основи, бо в нас, самі знаєте, багато хлопців самоуки, ну й таке інше. Він: а якщо газети пронюхають, що команда Міккі Мауса розважається на дозвіллі з голими жінками? Я: ну а що робити, коли хлопцям треба вчитися. А він знаєш, що мені сказав?
— Що?
— Каже: тоді перебирайтеся до студії, можете після роботи займати звуковий цех, там ніхто не побачить. І погодився платити за моделей. Як тобі?
Титла недовірливо похитав головою:
— Коли я натякнув своєму нью-йоркському босові, що непогано було б повчити аніматорів класичного малюнка, він тільки посміявся. Каже, ви що, забулися, що малюєте мультики?
— Отож, а містер Дісней найняв нам професора, з яким ми розбираємо кожну позу, кожен рух. — Артур переможно глянув на приятеля. — Я ж кажу тобі, що Голлівуд — це інша планета.
«Форд» із друзями швидко долав кілометри і невдовзі виїхав на Гіперіон-авеню, майже порожню в цей час доби.