Тож питання вірності заразом і важливе, й нерозв'язне: зберігати постійність дуже важко, а непостійність потребує більшої делікатності. Лібералізація звичаїв спонукає нас самотужки розробляти для себе норми. Коли суспільство перекладає на особистість ті проблеми, що їхнє вирішення раніше саме накидало особистості, то викликає цим повсюдну розгубленість, завдаючи на людей тягар, з яким вони не знають, що й робити. Звільнення завжди є обтяженням. Подумаймо про те, яка делікатна проблема — поставити велике кохання перед випробуванням тяжкою недугою чи злигоднями долі: стількох чоловіків, які втратили роботу, покинули їхні дружини, стільки невиліковно хворих стало тягарем для своїх близьких, які бажають їм швидшої смерті! Ми не герої, не святі, ми — прості смертні з обмеженими здатностями до самопосвяти.
Криза буржуазного шлюбу, напевне, призведе до того, що подружня зрада, одна з найбанальніших його супутниць, утратить свою привабливість. Раніше її картали в ім'я добрих звичаїв, сьогодні з позицій щирості. Вільний союз двох особистостей, зрозуміло, несумісний із такою банальною поведінкою: краще вже у всьому зізнатися одне одному, ніж удаватися до вивертів далекого минулого. Бульварний театр майже століття розважав публіку нещастями обманутих чоловіків, рогоносець завжди був героєм водевілю (для такої ролі найліпше личив чоловік)[58]. Тим часом адюльтер не помер, хоч і був дискредитований: вийшовши з моди, як стиль поведінки, він лишився пересічним життєвим явищем і становить одну з основних причин розпаду шлюбів[59]. Від нього не застраховані ні чоловіки, ні жінки: вони обманюють одне одного, тому що скучають, стикаються зі звабами, вони проживають одночасно декілька життів (симптом індивідуалістичного суспільства. Що розривається поміж ідеалом вірності і жагою свободи). Адюльтер, як і раніше, невіддільний від шлюбу. У відчайдушній боротьбі з ним виявляються два підходи: перший випливає з класичних норм, а другий новаторський. Перший, психоаналітичний, бачить у подружній зраді ознаку напруженостей, що не були розв'язані у дитинстві. Так, Альдо Наурі пояснює, що лаканівською базовою мовою слово «адюльтер» можна витлумачити як «adulte erre, adulte taire», тобто «дорослий-заблуда, який мовчить, бо не хоче дорослішати». Ми гадаємо, ніби вільні у наших походеньках, а насправді становимо собою жертву надмірної прив'язаності до матері чи батька[60]. Другий погляд вбачає за старим словом «обман» гідну жалю зраду самого себе, атмосферу брехні, що руйнує найкращі почуття. Шлюб починається з бурхливих клятв, а потім грузне у багні жалюгідного притворства.
Перше заперечення випливає з закону моралі, друге — з закону душі. Тож є два види вірності: задля пристойності і з внутрішньої переконаності. Перша становить собою механічне підпорядкування соціальним нормам, друга випливає з вільного рішення бути чесним із коханою людиною. Остання може включати в себе два аспекти: вірність як обов'язок перед іншим і вірність як обов'язок перед собою. Настійна необхідність не вступати у суперечність із власними настроями ускладнює питання. За нашого часу любов зла по-своєму: злагода із самим собою дозволяє мені встромити ножа у спину іншого. Оскільки в мене є право передумати, я можу порушити слово. Зміна відзначається повнотою влади: так, я переспав з X чи з Y, але тієї миті я тебе вже не кохав, мені набридло прикидатися. (Чим перевершує нас суперник, хоч жінка, хоч і чоловік? Незаперечна його перевага криється у новизні. Причина його невідпорності тільки в цьому, а не у вроді чи в розумі). Пошитий у дурні не має можливості покликатися на гніт суспільства: віддалення партнера образливе, зрада стає особистою поразкою: якщо інший вирушає шукати кохання деінде, значить, йому вже не досить мене.
58
До кінця XIX століття обмануті чоловіки, надто ж у селах, зазнавали публічних принижень, їх освистували, возили на віслюку, обливали помиями, силоміць замикали з дружиною в хаті, а односельчани дві доби гамселили по хаті ложками, грюкали вилами: кепсько наглядаючи за своїми жінками, чоловіки ставили під загрозу патріархальний лад (Edward Shorter, op.cit., р. 270). Зате на витівки чоловіків, що не були небезпечні для колективного авторитету, заплющували очі. Шарль Фур'є написав пречудову «Ієрархію рогоносців», де, висміюючи тогочасний буржуазний шлюб, склав перелік усіх можливих та уявних типів обманутих чоловіків: рогоносець, який подає надії; войовничий рогоносець; рогоносець-висмівака, рогоносець, що змирився зі своєю долею, і врешті посмертний рогоносець, вдова його народжує дитину за десять місяців по його смерті.
59
Див. Agnès Walch, op.cit., р. 353. У Франції адюльтер перестали розглядати як карний злочин в 1975 році.