Цим і пояснюєтьтся зачарованість — із домішкою заздрості, — жіночим клітором, «скіпкою, що запалює вогонь оргазму» (Г. Цванг), клинчиком, що ховається у складках жіночого тіла, яке вступає у поєдинок із чоловічим: нечесне змагання, адже клітор може тішитися без краю, завдаючи жінці невимовної радості. Цим пояснюються і витрати надмірної психологічної енергії на статеву сферу в хлопчиків, і те, що чимало чоловіків описує свої досягнення кількісними показниками. Вони лише заклинають ненадійність свого технічного устаткування, ці безсоромні самовдоволені геракли скаржаться, мов діти. Кожен чоловік бодай раз у житті зазнав невдачі, яку Стендаль називає «фіаско». Якщо чоловіча сексуальність є джерелом тривоги, то причина в тому, що анатомія для чоловіка — це доля. Він потерпає від безсилля, бо від себе не втекти. Через свій ґандж він сам себе відлучає від живих, відомо, що це страждання може довести людину до самогубства. (Саме цим і пояснюють самогубства Ромена Гарі та Гемінґвея). Замість того, щоб бажати іншого, чоловік бажає бажати, фетишизує свій прутень і врешті лише про нього й думає, провокуючи невдачу, якої хоче уникнути. Замкнувшись у собі, він не здатен поєднатися з коханою людиною. Треба вітати все, що повертає до життя непокірного прутня: чималим поступом тут ми зобов'язані віагрі, завдяки якій патологія перестала бути невідворотною. Не миритися з непоправним — це теж робить нас вільними.
Що таке ерекція? Стан потенційної підключеності, заклик до контакту, місток до іншого. В ній вирує п'янка сонячна сила, прагнення завоювати іншого, зіллятися з ним. Тільки вона дарує нам безмежне почуття єдності з іншим, відкриває для нас ізсередини чарівну країну його оргазму. Захват посвячення у таємницю, яка завжди буде нас дивувати.
Не слід ставитися зі зневагою до механічного боку статевого акту, як ото вчинив Фелліні, котрий карикатурно змалював Казанову таким собі поршнем, який знай товче й товче жіночі розкішниці. «Кохання не має ніякого значення, — писав Альфред Жаррі, — тому що воно може повторюватися без краю». Навпаки, лише на повторюванні може ґрунтуватися краса тілесного кохання. Автоматичність породжує іскру, ті самі рухи необхідні, щоб постало щось нове. Кохання — це чітко обмовлена хореографія, до неї треба долучитися замолоду та й забути за неї, як ото руки ремісника, мистця чи музиканта самі знають свою справу. Чоловіки й жінки повинні діяти механічно, щоб геть згубити розум: часом тіла стають роботами, бездушно повторюючи свою пантоміму, як писав Платон, стають глядачами чужої втіхи. У зляганні нас охоплює безіменна сила, тож, покладаючись на неї, ми відтворюємо ті самі порухи, немов у гіпнотичному трансі. Почуваєш радість, усвідомлюючи свою силу, сприймаючи свій організм як союзника, який ніколи не зрадить.
Існують два типи кохання: найпоширенішим є ексклюзивний варіант, що поєднує двох, рідше подибується масова любов, яка поєднує у спільному пориві велику кількість людей. Сам принцип милосердя полягає у «невизначеності» (Симона Вайль) і відмові од уподобань, щоб охопити все людство. Загалом це незвичайне явище — люди (їх небагато), які тілом і душею віддаються знедоленим й відкривають для них просто-таки шлюзи доброти. В основі їхньої діяльності лежить «свята байдужність» (Франциск Сальський): всі стражденні для них однакові. Слово, що означає сердечну черствість, байдужність або ж атараксія, стає в їхніх устах самісіньким виразом великодушності: байдужість до винагороди чи нагани, чистісіньке самозречення, яке зневажає обопільність, «ні на що не зазіхає, нічого не очікує, нічого не бажає» (пані Ґійон)[130]. Альтруїзм, продажне кохання[131] і любовна щедрість мають в собі спільну основу (хоча поплутання поміж ними й нема) — їм притаманна чисельність. На перший погляд, нема нічого спільного поміж самовідданістю гуманіста, який служить знедоленим, обравши шлях «унівечення себе» в Бозі, й втіхою безоглядного занурення в колективні еротичні конвульсії. Хіба що смак до нерозрізнення, прагнення бути для всіх і ні для кого. «Я міг би бути ким завгодно», — писав американський прозаїк Джон Річі, розповідаючи про те, як віддається він тіням, які зустрічаються йому в парку й кидаються на нього без жодного слова[132]. В еротизмі присутня розкіш унівечення. Робіть зі мною, що хочете. Втіха розчинитися в іншому, згубитися в безіменній безликій многоті, бути здобиччю чиїхось рук, мліти від найменшого дотику. Існує японський винахід, що зветься glory hole й застосовується у ґейських клубах і в піп-шоу гетеросексуального характеру: перегородка з отвором, який дає змогу встромити туди прутня, якого пестить з другого боку невидима рука чи інший орган. Ця чудесна знахідка забезпечує двосторонню анонімність, а неспроможність дізнатися, хто вас пестить чи кому ви таку честь виявляєте, посилює втіху стократно. Рівноцінні всі долоні, всі отвори, всі прутні.
131
«Ви можете колективізувати ваше тіло, — пречудово розповідала швейцарська повія Гризелідіс, яка померла 2005 року, — належати і собі, й іншим, немов те водяне зілля, що переплітається з іншими рослинами. (…) Їх неможливо полічити. Через мене перейшли цілі війська. Моря й океани чоловіків нас затоплювали, нас порали ліси прутнів. Та це просто розкіш» (Jean-Luc Henning, Grisélidis, courtisane, Albin Michel, 1981, p. 140).