Решта взялися до освіти людства. Скажу про це трохи детальніше, бо все залежало від успіху саме в цій галузі. Надзвичайно важко було відібрати кандидатів, здібних швидко засвоїти методи "керування свідомістю".
На перший погляд могло б здатися, що тут не повинно бути ніяких труднощів — я ж зумів навчитися всього того самотужки, так само і Райх, і Флейшман. Отже, треба лише викласти перед людьми факти про паразитів свідомості, і люди самі навчаться давати собі раду.
Це правильно, але тільки почасти. Звичайно, траплялися й такі випадки, коли люди самі, без нашої допомоги, починали працювати над собою. Але це породжувало ще одну проблему. Для боротьби з паразитами треба особливо гострого й активного інтелекту, а більшість людей такі розумово ледачі, що паразитам дуже легко перехитрити їх. Такі люди можуть утрапити в пастку, бо в них виникає відчуття оманливої безпеки, а паразити намагаються ще й посилити те відчуття. Це той випадок, коли недостатні знання небезпечніші, ніж відсутність узагалі будь-яких знань.
Одне слово, те, що три чверті людства відразу ж прийшли до думки, ніби вже опанували способи керування своєю свідомістю, поставило нас у досить скрутну ситуацію. Як вирізнити з-поміж мільйонів людей саме тих, які варті нашої уваги? Впоратися з цією проблемою було нелегко. Ми діяли методом "спроб і помилок", але обмежили свої зусилля пошуком лише високоінтелектуальних індивідів, особливо тих, які "вибилися в люди", бо найважливішими критеріями нашого добору були мужність і життєздатність. Однак невдач було багато. Коли ми з Райхом здобули наші перші перемоги над паразитами, у нас відразу ж виникло відчуття близької небезпеки, і те відчуття стимулювало наші зусилля. Зовсім інакше було з цими новими кандидатами — багато з них просто не могли позбутися благодушності і відчути потребу нагальних дій. Спілкуючись з ними, я зрозумів, як багато "успіхів" у світі є наслідком агресивності і впертої праці, а не інтелектуальної діяльності. Ми не мали права марнувати час на невдачі. Якби ми скористалися нашими телепатичними можливостями, щоб "розбудити їх", вони б ще більше зледащіли. Отож ми зразу їх відсіяли і набрали інших.
Невдовзі по тому ми зрозуміли, що навіть досить інтелектуальні й серйозні люди можуть страждати від розумових лінощів, якщо звикли лінуватися змалечку. Тому ми вирішили, що наших майбутніх кандидатів треба добирати в якомога молодшому віці.
Ми утворили окрему групу для тестування розумових здібностей підлітків та дітей. Це була так звана "Тестувальна група Бермана", успіхи якої перевищили всі наші сподівання — за два роки число "адептів" віком менше 21 року, що були здатні керувати свідомістю, перевищило п'ятсот тисяч.
Наприкінці року стало ясно, що ми виграли битву за встановлення міцного миру в усьому світі. Тепер можна було знову зосередити увагу на Місяці — це стало нагальною потребою. Тривожні сили Місяця уже призвичаїлись до його незвичного руху і встигли переорієнтуватися на Землю. Обертання Місяця, як я й чекав, дало лише тимчасові добрі наслідки.
Не радячись ні з ким, ми в складі п'ятиста чоловік постановили, що Місяць треба виштовхнути за межі сили тяжіння Землі, і розпочали цю операцію першого січня 1999 року — в останній новорічний день старого сторіччя.
Перед нами стояла по суті інженерна проблема.
Треба було безперервно тиснути на Місяць протягом тривалого часу, не послаблюючи тиску й на мить. Операція мала здійснюватися дуже поволі. Щільність Місяця дуже мала порівняно зі щільністю Землі, вона майже така сама, як щільність шлаку. За час існування Місяця на нього впала незліченна кількість метеоритів і комет; серед них траплялися досить великі, які пробивали його наскрізь в усіх напрямках, як грудку битого скла. Це означало, що раптового тиску з нашого боку Місяць може не витримати і розколотися на друзки; у цьому разі Землю оповило б кільце місячних астероїдів, а від цього людство нічого б не виграло.
Наш намір полягав не тільки в тому, щоб захистити людство від місячного випромінювання. Хотілося також зробити щось і для поневоленого життя в самому Місяці. Ми вирішили штовхнути Місяць на Сонце, де безтілесні місячні мешканці змогли б знову стати вільними.
Чотири групи наших людей, по сто двадцять п'ять чоловік у кожній групі, розташувалися на приблизно однаковій відстані одна від одної в північній півкулі і почали легенько виводити Місяць у відкритий космос. Для цього ми просто збільшували швидкість обертання Місяця навколо Землі, додаючи йому чимдалі більше енергії. Завдяки цьому орбіта Місяця збільшувалася, і він поступово віддалявся від Землі.
(Раніше Місяць обертався далі від Землі, ніж у двадцятому сторіччі, але з часом, втрачаючи енергію, наблизився до неї на теперішню відстань).
Протягом усього 1999 року ми збільшили швидкість обертання Місяця навколо Землі з двадцяти восьми днів до чотирнадцяти. Здійснити це було неважко: я вже знав достатньо про таємниці свідомості і її відношення до матеріального всесвіту і міг би здійснити це й сам. Місяць обертався тепер на відстані мільйона миль від Землі, а це означало, що його орбітальна швидкість збільшилася вдесятеро. Ми підрахували, що швидкість треба ще подвоїти (довести до сорока тисяч миль за годину), щоб вивести Місяць за межі земного тяжіння з тим, аби Сонце могло притягти його до себе. Це нарешті сталося 22 лютого 2000 року. Земля втратила Місяць під акомпанемент бурхливих протестів з боку романтиків, яких ми просто знехтували.
Однак ми припустилися дрібної помилки в наших розрахунках: через три місяці, коли Місяць перетинав орбіту Меркурія, його захопило гравітаційне поле тієї планети. Але оскільки маса Меркурія приблизно така сама, що й Місяця, то Місяць, певна річ, не міг стати його супутником. Сонце притягло Меркурій на сім мільйонів миль ближче до себе. а Місяць почав обертатися навколо Сонця на відстані дев'ятнадцяти мільйонів миль. На цій відстані температура поверхні колишнього супутника нашої планети така висока, що його поверхня завжди перебуває в розплавленому стані. Місячне "життя" нарешті одержало певний рівень свободи.