Тер’є рвучко підвівся й поставив кошика на стіл. Йому захотілося здихатися цього створіння якнайшвидше, негайно.
Та ось воно заверещало. Воно заплющило очі, роззявило свою червону пельку й запищало так пронизливо, що в Тер’є похололо в жилах. Простягнувши руку, він затряс кошиком і закричав «люлі-люлі», щоб заспокоїти дитя. Але воно завищало ще дужче й посиніло так, що, здавалося, ось-ось лусне.
Геть його, подумав Тер’є. Зараз же геть цього… «диявола», — хотів був казати він, але, опанувавши себе, притлумив це слово. Геть цього недолюдка, це нестерпне дитя! Але куди? Він знав десятки годувальниць і сирітських будинків, та всі вони були надто близько, а це створіння треба було відіслати якомога далі, щоб його не було чути, так далеко, щоб йому, Тер’є, не повертали його щокілька днів назад. Добре було б здати його в іншій парафії, ще краще десь на тому березі, а найкраще — extra muros[2], до передмістя Сент-Антуан. Так, це те, що треба, туди й дорога цьому крикунові, далеко на схід, на той бік Бастілії, де вночі замикають ворота.
І панотець, підібгавши сутану й схопивши цього крикливого кошика, подався крізь метушню провулків до передмістя Сент-Антуан, на схід, угору по Сені, до міста, далеко-далеко, аж до вулиці де Шаронн і нею майже в кінець, де поблизу монастиря Мадлен жила мадам Гайяр, що приймала дітей різного віку й походження, якщо за них платили. Там він і залишив дитя, яке все ще кричало, заплатив за цілий рік наперед і втік назад до міста. Прибігши до монастиря, він скинув, наче щось брудне, одяг, помився з голови до ніг і заліз під ковдру в своєму покої, де ще довго хрестився й молився, аж поки, зітхнувши з полегкістю, заснув.
4
Мадам Гайяр, хоч не мала ще й тридцяти, поставила на своєму житті хрест. Вигляд вона мала на свій справжній вік, та водночас була вдвічі, втричі, а то й у сто разів старша — як ото мумія дівчини; всередині вона вже давно була мертва. Ще дитиною вона дістала від батька кочергою по чолу — саме туди, де починається ніс, і відтоді втратила нюх і будь-яке чуття до людського тепла й людського холоду. Після того удару ніжність стала їй такою самою чужою, як і відраза, а радість — такою самою чужою, як і розпач. Вона нічого не відчувала, коли згодом почала спати з чоловіком, і, так само нічого не відчуваючи, народжувала дітей. Вона не сумувала за тими, що помирали, й не раділа за тих, які залишалися жити. Коли її бив чоловік, вона навіть не здригалась, і не відчула ніякої полегкості, коли він помер від холери у лікарні Отель Дью. Єдиними двома перемінами в неї було легеньке затуманення розуму, коли наближався ще один напад мігрені, й таке саме легеньке просвітління розуму, коли мігрень минала. Більше ця безживна жінка не почувала нічого.
А з другого боку… чи, може, саме завдяки своїй абсолютній черствості, мадам Гайяр мала загострене чуття порядку та справедливості. Вона не надавала переваги жодному із довірених їй дітей, як і жодного не обділяла своєю увагою. Вона давала їм їсти тричі на день і не більше. Тричі на день вона переповивала малят, але тільки до другого року від народження. А хто потім ще каляв у штанці, той діставав без жодного докору ляпаса й залишався без обіду чи вечері. Рівно половину грошей жінка витрачала на вихованців, рівно половину залишала собі. Вона не намагалася в дешевші часи щось заощадити, але й у тяжкі часи теж не докладала жодного су, навіть, тоді, коли стояло питання життя і смерті. Інакше її робота була б нічого не варта. Їй потрібні були гроші. Вона це дуже добре розрахувала. Вона хотіла купити собі на старість пенсію, крім того, мати досить грошей, щоб померти вдома, а не здихати, як її чоловік, в Отель Дью. Сама його смерть жінку ніяк не зачепила. Але її охоплював жах, коли вона уявляла собі, що доведеться помирати серед сотень чужих людей. Вона хотіла забезпечити собі пристойну смерть і для цього потребувала багато грошей. Правда, траплялися зими, коли троє чи четверо з її малюків помирало. Та це було набагато краще, ніж в інших приватних годувальниць та великих державних чи церковних притулках, де рівень смертності часто перевищував дев’ять десятих. Адже заміни було вдосталь. Париж давав за рік понад десять тисяч нових найд, байстрюків та сиріт. Отож ці втрати були майже непомітні.