— Ось чого я не думав про тебе жодної секунди, так це такого. Просто ти була… нетутешня. Наче з іншого світу. Твоя зачіска, макіяж… Я гадав, ти якась модель, не з тих, що ходять подіумом чи в журналах знімаються, а з тих, кого малюють художники. А потім я побачив твої очі. Я зазирнув у них і пропав. Крім краси, неймовірної, вражаючої краси, такої я до того ніколи не бачив, вони випромінювали біль. Вони були болем, ці твої зелені очі. І я подумав, що ти загубилася. Як і я. Що ми споріднені душі. І що тобі потрібна допомога.
— Ти не помилився.
— Я провів тебе до готелю, а потім не спав цілу ніч. Думав про тебе, про те, що зі мною трапилося, про свій шлюб, що не відбувся, про своє життя… І дійшов висновку, що у ньому, в нашому житті, нічого не трапляється просто так. Я подумав, що ти мій янгол. Посланий з небес спеціально для того, щоб допомогти мені пережити біль втрати. Той біль, що цілком міг мене вбити. Я навіть боявся…
— Але чого, Марку? — Дарина раптом захрипла. Глянула на свій келих, піднесла його до вуст, зробила ковток. — Чого?
— Що прийду зранку в готель, а тебе там не буде. Що ти зникнеш, так само несподівано, як і з’явилася. Я не був певен, що зумію пережити ще й цю втрату. Всю дорогу себе заспокоював, та коли побачив, як ти спускаєшся сходами, зітхнув від полегшення. Ти була так строго вдягнута… Зовсім не схожа на себе з вчорашнього дня. У день нашого знайомства ти була, як левиця, що заблукала в кам’яних джунглях, а наступного дня вже скидалася на добре вишколену секретарку. Елегантна зачіска, біла блузка. І тільки очі були ті самі. Очі жінки, що пізнала біль втрати. Ти пам’ятаєш, як ми бродили Парижем, пили каву?..
— Так, ніби це було вчора.
— А хочеш знати, що сказав мені той молоденький моряк біля трапу?
— Так, і що?
— «Бережи її, брате. Вдруге тобі так не пощастить!».
Валері спиналася, щоби витерти щоки свіжою серветкою.
Даруся обмежилась тим, що провела під очима рукою. Пальці стали вологими. — Отже, вона теж плакала. Що ж, не дивно. Це все наче якийсь сон. Це все відбувається не з нею. Марк не може так думати про неї! Він взагалі не знає, хто вона така!
— Я повернувся додому, і ти теж прилетіла туди зі мною, Дорі. Я ніяк не міг тебе забути. Думав про тебе постійно, навіть на роботі. На той час причина нашого з Кетрін розриву вже стала більше, ніж очевидною. Вона наступного тижня після запланованого весілля вийшла заміж за Ендрю Форбза. Усі мені співчували й гадали, що розуміють причину моєї печалі. Та сумував я лише за тобою. Уявляв, як обіймаю, цілую тебе. Шкодував, що не зробив цього у Парижі. Що був занадто стриманим. Що не сказав того, що знав уже тоді.
— Марку, прошу тебе… ти не можеш…
Марк зробив Валері знак, щоби вона мовчала, і на одному подиху вимовив:
— Дорі, я кохаю тебе.
— Ні, — Дарина відчула, що зараз просто заридає, і відчайдушно замотала головою збоку вбік. — Ти мене зовсім не знаєш. Ти нічого не знаєш про мене. Я санітарка, Марку. Звичайнісінька санітарка. Скажи йому, Вел. Я навіть не медсестра. І я тобі не пара.
— Ти відмовляєш мені? — тихо запитав Марк.
Його сіро-сині очі раптом зблякли, наче на них насунулась якась тривожна тінь.
Я завдаю йому болю, — подумала Даруся і злякалася. Із неймовірним зусиллям пригадала все, що вивчила зі своє англійської:
— Ні, Марку, ні. Я намагаюсь пояснити… Я теж приїхала до Парижа не просто так. Там мали відбутися мої заручини. А напередодні чоловік сказав, що одружується з іншою. Що розумієш ми з ним з різних світів… Що вершки від води лише киснуть… чи щось таке. І він мав рацію. Стовідсоткову! Я думала… я була впевнена, що ти звичайнісінький продавець машин! Я уяви не мала, хто ти… Я погана партія для такого, як ти! І що скажуть твої рідні?!
— Дорі, люба, — спокійно відповів Марк, — мій батько познайомився з мамою сорок чотири роки тому, коли їй виповнилося вісімнадцять, а соціальні бар’єри в нашому суспільстві тоді були значно вищими і міцнішими, ніж тепер. Моя мама жила в одному з бідних південних штатів. Бігала босою аж до сезону дощів, бо не мала грошей на взуття. Носила одну-єдину сукню, що влітку, що взимку, і, ледь закінчивши школу, пішла працювати пралею. Мама розповідала, що засоби для прання не лише роз’їдали руки, а й нестерпно смерділи, і той сморід так в’їдався у шкіру та волосся, що ніщо не допомагало від нього позбутися. А мій тато походить із багатої родини, всі мої родичі з батькового боку дуже заможні. Батько з матір’ю зустрілися біля її роботи. Дідусь приїхав по справах і прихопив із собою сина, вважаючи, що тому, не зважаючи на юний вік, корисно вчитися бізнесових справ. І тато побачив, як мама, вийшовши з прохідної, стягнула з голови хустку. Він показав на неї дідусеві і сказав: «Он іде моя наречена!».