— Вже їдете? Новину чули — повідомлення Інформбюро? На пікіруючому бомбардувальнику, на «юнкерсі» приземлилися чотири німецькі пілоти. Скинули бомби в Дніпро, а самі сіли недалечко від Києва, на колгоспному полі. Збіглись діти, міліціонери, але пілоти і не думали відстрілюватися. Здалися добровільно в полон.
Моя знайома[8] світилася від радості:
— Я казала; казала, що Гітлер зверне собі шию. І в цьому допоможуть йому німецькі робітники. Не може пролетаріат Німеччини воювати проти своїх братів по класу. В себе вдома Гітлер усіх затис у кулак: гестапо, концтабори, страти. А на фронті — ось пом'янете моє слово — будуть до нас тисячі переходити. Цей «юнкере» — тільки перша ластівка.
Я слухав, а перед моїми очима стояв єфрейтор-парашутист з руками металіста і головою, начиненою гітлерівськими маячними ідеями, — пихатий, фанатичний нацист. Але я не став розповідати про нього жінці з пожовклим від безсоння і тривог обличчям. Та й самому хотілося вірити: той єфрейтор-парашутист — прикрий виняток, а пілоти-перебіжчики, про яких повідомило Інформбюро — типові.
Такими були ми в перші дні війни. Охочіше вірили добрим чуткам, ніж поганим. Бажане нерідко видавали і сприймали за реальне. Тоді ми ще не уявляли собі, наскільки глибоко ідеї нацизму проникли в свідомість німецького народу, якою дорогою ціною доведеться платити нам за перемогу над фашизмом.
Сказане вище ніскільки не применшує подвигу екіпажу «Юнкерса-88». Навпаки, з віддаля часу видніше, яку мужність треба було мати, щоб у перші дні війни, в чаді гітлерівських успіхів, коли лавина вермахту, здавалось, нестримно котилася на схід, — зважитися на такий крок. Недавно, перечитуючи перші воєнні зведення Радінформбюро, я зустрів імена чотирьох льотчиків-антифашистів. Ось, зокрема, це повідомлення Радінформбюро від 28 червня 1941 року, яке наступного дня було опубліковане в «Известиях»:
«25 червня поблизу Києва приземлились на пікіруючому бомбардувальнику «Юнкерс-88» чотири німецьких льотчики: унтер-офіцер Ганс Герман, уродженець міста Бреславль у Середній Сілезії, льотчик-спостерігач Ганс Кратц, уродженець Франкфурта-на-Майні, старший єфрейтор Адольф Аппель, уродженець міста Брно в Моравії, і радист Вільгельм Шмідт, уродженець міста Регенсбурга.
Їхній екіпаж входив до складу другої групи 51-ої ескадрильї. Не бажаючи воювати проти радянського народу, льотчики спочатку скинули бомби в Дніпро, а потім приземлились неподалік від міста, де і здалися місцевим селянам.
Вони написали звернення до німецьких льотчиків і солдатів:
«Брати льотчики і солдати, наслідуйте наш приклад. Киньте вбивцю Гітлера і переходьте сюди в Росію»«.
Тут же, в газеті, фотографії чотирьох німецьких льотчиків-антифашистів.
Згадую цих мужніх людей з надією, що комусь відома їхня дальша доля, а може, хтось із них і сам відгукнеться.
Київ я залишив заспокоєний, сповнений райдужних сподівань. Вірив: ми їх зупинимо. Кому нашої землі схочеться, той під нею скорчиться, а з братами по класу ми спільну мову знайдемо.
… Їдкий дим. Виття сирени. На привокзальній площі вози, гармати, санітарні автобуси з великими червоними хрестами. На носилках у. брудних від запеченої крові бинтах живі мумії. З чорними, обпаленими обличчями. Це — тяжкопоранені, чекають на відправку.
Я прибув у Дніпропетровськ 9 липня. Якраз після першого нальоту фашистської авіації.
Про подробиці нальоту мені розповів знайомий залізничник, приятель батька. «Юнкерси» цілили на мости, що зв'язували лівий і правий береги Дніпра. Стратегічне значення їх було великим. Зенітки відкрили шалений вогонь.
«Юнкерси» повернули назад. Бомби попадали абикуди. Проте основний вантаж гітлерівці обрушили на жилі квартали. Однак центральна магістраль міста — проспект Карла Маркса — не постраждала. Тут майже ніщо не нагадувало про війну. Лише більше стало військових та на вікнах з'явились вже знайомі по Києву вузькі паперові смужки.
В обкомі зустрів давнього знайомого Георгія Гавриловича Дементьєва — секретаря обкому по сільському господарству. Він, як завжди, кудись поспішав. Побачив мене, запросив до кабінету. В кутках — снопи пшениці, налиті золотом початки кукурудзи, очевидно, торішнього урожаю.
— Що з'явився у рідний обком — молодець! З кадрами в нас негусто.
Партійне керівництво Дніпропетровщини було молодим. Секретарі обкому С. Б. Задіонченко, К. С. Грушовий, А. І. Брежнєв — всі пройшли вузівську школу комсомолу, партійним університетом для них стали заводські цехи, перші п'ятирічки.
8
15 вересня 1973 року я одержав від неї лист:
«Шановний Євгене Степановичу! Хай Вас не дивує, що пишу тільки тепер, хоч Ваша книга вийшла давно. Справа в тому, що мої приятелі, які проживають у Києві, надіслали мені Вашу книжку і звернули увагу на те, що в ній сказано про Яшу Мигердичева, що і про мене є дещиця в книзі, хоч прізвища і не названо. Повість прочитала з хвилюванням. Багато згадалося. Спасибі Вам і Вашим бойовим друзям за все, що Ви зробили в боротьбі за нашу радянську землю. Спасибі Вам за те, що Ви добрим словом згадали Яшу Мигердичева. Він завжди, а особливо під час війни, з великою душевною щирістю дбав про дітей-сиріт, був для них справжнім батьком — мудрим, справедливим, сердечним.
Та вже нема Яші Мигердичева. Він помер на 56-у році життя, залишаючись до останнього дня директором Вольського дитячого будинку в Саратовській області. Недавно зустрілась з трьома товаришами, які особисто знали його: добру пам'ять залишив він у багатьох серцях людей, довго житиме в своїх дітях.
З повагою