Показання радиста виявилися досить цінними і негайно були передані в Центр.
А ось ще одна наша радіограма того ж дня:
«Павлову.
21.1. нами взято в полон 9 німецьких солдатів. Згідно з їхніми показаннями й документами, усі вони з 358 піхотного полку 344 гренадерської дивізії. Цю дивізію сформовано в перших числах січня в районі Тарнува з обслуговуючого персоналу аеродромів. Солдати мало навчені, деморалізовані. Вік од 17 до 55 років. Командир дивізії полковник Лемперт. Дивізія займала оборону під Тарнувом. Тепер її розбиті частини відступали на Краків через Бохню. Голос».
Надвечір 22 січня в нас було вже сімнадцять полонених. Майже стільки ж, скільки людей залишилося в групі. Ми не знали точно, де, коли зустрінемося з нашими. Дороги, навколишні ліси кишіли відступаючими гітлерівцями. Полонені — небезпечний хвіст при невеликій розвідгрупі, вони чекали розстрілу, розуміючи, що радянським розвідникам ніколи з ними возитися.
Сама логіка війни, її невблаганні закони прирекли цих людей на смерть. І я бачив в очах багатьох з них покірність долі, жах. На нашому місці вони зробили б точнісінько так само. В тилу у ворога, де звідусіль на тебе чатує смертельна небезпека, яку ми відчували спиною, кожним нервом і яка диктувала свою волю: розстріляти! Тепер, коли все залежало од мого наказу, я несподівано відчув себе відповідальним І за цих людей. Вперше за місяці, проведені в тилу, подумалось, що ці німецькі солдати, які вчора, ще кілька годин тому були для нас просто противником, ворогом, — чиїсь сини, брати, батьки. Постріл — і ниточка життя обірветься. І нічого не буде, крім безвісти, крім безіменних могил.
Так думалось, а сказав я тільки два слова: хай живуть!
На галявині зробили привал. Полонені з'юрмилися, поскулювались. Змертвілі обличчя, відчужені погляди. Лише один, уже літній, з натрудженими руками, певно, з робітників, відійшов у бік, стягнув мундир, сорочку. Акуратно простелив їх на снігу, і за хвилину сніг посірів від паразитів. Надивився я за війну всякого, але цього разу мене ледве не знудило. Розпорядився:
— Візьми, Андрію, цю вошиву команду. За старшого хай буде цей літній…
Запалало багаття. Навколо нього роздяглися полонені. З люттю і якимось злорадством почали знищувати на своєму одязі незліченне «військо». А коли Абдулла видав їм із НЗ по сухарю та по три шматочки цукру і кварті настояного на бурякові чаю, — німці повеселішали. Коли поять чаєм — стріляти не будуть.
Переночували в лісі. На світанку знову в дорогу. Полонені йшли бадьоро. Але тепер вони не менше нас остерігалися зустрічі зі своїми. Тільки хлопчина років сімнадцяти, жовтолиций, високий, дивився на нас, мов загнане в клітку вовченя.
Опівночі Ольга прийняла останню радіограму Центру:
«22.1.1945 р. Голос, направляйтесь у м. Єнджеюв до коменданта міста. Питайте Павлова».
До Єнджеюва ми не дійшли. Опівдні 23 січня опинилися в розташуванні 38-ї армії Четвертого Українського фронту. Закінчилося наше перебування в тилу ворога. Полонених здали під розписку в Мисленіцах. Молодому лейтенантику з контррозвідки цього здалося замало:
— І зброю здайте.
Митя-Циган скипів:
— Не ти, лейтенанте, мені зброю давав, не тобі її й забирати.
Назрівав скандал. Виручив полковник із штабу армії. Виділив нам «вілліс», «студебеккер». Запросив мене в свою хату, ознайомив з маршрутом, обстановкою.
— Вас чекають у штабі фронту. Поїдете через Краків. Попередьте людей: дорога небезпечна. З оточення проривається німецький танковий корпус, у лісах юрбами шастають гітлерівці, теж пробиваються до своїх. Особливо небезпечні есесівці.
На світанку 24 січня, тепло попрощавшись з полковником, з Гардим і його бійцями, ми вирушили в дорогу. Попереду — визволений Краків.
ВРЯТОВАНЕ МІСТО
«Фашистам не вдалося здійснити свій злочинницький план знищення визначних пам'ятників Кракова, багатьох його промислових підприємств. Про цей план ми дізналися заздалегідь від нашої військової розвідки, яка діяла в тилу ворога. Я можу сказати, що завдяки діяльності цієї розвідки, завдяки допомозі, яку подавали нам патріотичні сили польської громадськості, — інформацію про готування гітлерівців у районі Кракова та про їх сили ми одержали ще тоді, коли стояли в районі Сандомира…»
(Маршал Радянського Союзу КОНЄВ)[16]
Як же було врятоване місто? Про це дуже часто запитують нас і усно, і в листах. Посилаються на фінал кінострічки «Майор Вихор».