— Сонце.
Януш домовився з хлопцем. У нього було авто, припарковане на стоянці очищення. Він пообіцяв підвезти його до найближчого села, а потім обидва заприсягнулися, що назавжди забудуть про існування один одного.
Без шолома і респіратора в хлопця виявилося смагляве, видублене вітром і сонцем обличчя. Певне, вихідними знавець підземних мереж полюбляв десь рибалити. Вони стояли на бескиді, який височів над марсельським колектором. Напроти, скільки сягне око, під блакитним небом простягалося море. Хвилі розбивалися об темні острівці й виносили на берег сріблясте мереживо піни. І це видовисько псував тільки огидний сморід.
Якщо заглянути під бескид, то можна було легко виявити джерело того духу. Насправді каланка Кортью була відстійником. Брудно-жовтою рідиною з лайна і сміття, розведених морською водою. Над тим мерзенним бульйоном кружляли тисячі мев[28], що пов’язали свій добробут із тоннами щоденних покидьків.
— Оце моя «кангу»[29]. Довезу тебе — і прощавай!
Януш усміхнувся: йому сподобалося, що хлопець каже йому «ти». Він застромив пістолета за пояс, ліниво вирішивши довіритися цьому багнолазові.
— Сядеш за кермо, — сказав він. І докинув про всяк випадок: — Тільки без фокусів.
— Якби я захотів показати тобі декілька фокусів, ти й досі вештався б відстійником.
Януш не став сперечатися. Йому пощастило, що він натрапив на цього анахорета. У тому хлопцеві відчувалася якась незалежність, навіть бунтарство. Щур з контркультури… Вони передяглися і посідали до «кангу». У салоні був гарний запах, надто ж коли порівняти із міазмами в цих катакомбах.
Хлопчина поїхав од Марселя, прямуючи за дорожніми вказівниками до Кассіса. Спершу Януш пильнував за шляхом, та після першого кілометра покинув це діло. Питання «куди» перед ним не стояло. Стояло запитання «що». Що ж робити? Він збагнув, що в нього немає конкретної мети. І відразу ж згадав про головне.
Відкрив портфеля і дістав папери з номером К095443226.
— Куди їхати? — запитав його водій тоном, що потребує точних вказівок.
— Прямо, — відказав Януш.
У першій теці лежали світлини з місця убивства. Нічого жахливішого він у житті своєму не бачив, якщо, звісно, не враховувати світлин убитого Мінотавра. Почорнілий кощавий труп, який закляк у страдницькій позі, притулившись спиною до скелі й утупившись непорушним поглядом у небо. Обабіч тіла розкинулися величезні обвуглені крила в патьоках розтопленого воску. Поруч валялися обсмалені пір’їни.
Януш розгорнув поліційні рапорти, скріплені степлером. Марсельці взялися до розслідування дуже серйозно. Склали точний графік усіх пересувань Сокова днями, що передували вбивству. З’ясували його особу. Дізналися, як він жив. Утікач із Південно-Східної Європи. Панкував. Намагаючись простежити походження героїну, що виявили у крові загиблого, поліцаї звернулися до нарковідділу. Марно.
Та головне, вони дослідили непрямі докази. Крила. Віск. Пір’я. Зв’язалися з виробниками дельтапланів і компаніями, що перепродують вживане обладнання, вивчили всі випадки аварій, які сталися з любителями цього спорту. Спершу — в районі Марселя, потім і по всій Франції. Марно. Вони опитали всіх постачальників бджолиного воску в департаменті Вар і в сусідніх департаментах, а також їхніх покупців. Знову дарма.
Те саме з постачальниками пташиного пір’я, що його використав убивця, — пір’я було гусяче. Вони обдзвонили всі фірми, а також їхню клієнтуру — в усій Франції! — тобто фірми, що спеціалізуються на випуску подушок і ковдр, а також одягу і предметів хатнього вжитку. Вони нічогісінько не знайшли. Жодного підозрілого покупця. Жодного замовлення, що бодай трохи видавалося б підозрілим. І це за декілька місяців до вбивства.
Таке враження було, ніби злочинець самостійно виготовив усі атрибути своєї жахливої вистави.
Януша та обставина трохи заспокоїла. Вона означала, що він сам просто не міг усе це вчинити. Тим паче якщо не усвідомлював, що коїть.
— Ну ось, — озвався його новий знайомець. — Ми в Кассісі. Далі що?
— Кермуй. Проїдемо ще трохи.
Януш розгорнув останню теку. В ній зберігалися матеріали, пов’язані з єдиним свідком у справі, якщо не враховувати кількох туристів, які натрапили на тіло. Крістіан Бюїсон на прізвисько Бляшаний. Про нього Януш уже чимало чув. Та поліцаї утнули не більше, ніж вони з Шампунем. Знайти навіженого волоцюгу їм так і не пощастило, хоч вони ретельно прочесали всю спільноту марсельських бурлак і жебраків. Балакали з безхатьками, з працівниками доброчинних їдалень, із персоналом лікарень. Жодного сліду чолов’яги із залізякою в голові.