Він упав біля вітрини і здивувався, що не відчуває ні болю, ні страху. Поліцаї почули гуркіт і оберталися до нього, вихоплюючи зброю. У світлі їхніх ліхтарів, слухаючи, як перегукуються сирени, він бачив, що вони полякалися так само, як і він. Якщо не дужче.
Цієї миті праворуч з’явився трамвай і затулив йому овид. З вікон на нього витріщилися здивовані очі пасажирів. Він зірвався на ноги. Узяв портфеля і, бурмочучи «мотрійка», кинувся вперед, де лунала музика.
Усеньке його життя оберталось якимось дурнуватим жартом, який тривав задовго.
Він наздогнав трамвая, проскочив навскіс перед головним вагоном і ледь ухилився від іншого трамвая, що котився рівнобіжною колією. Якусь мить, оглухнувши від гуркоту, він мчав вузьким коридором поміж двома трамваями. Потім звернув ліворуч і побіг від колій. На притулок Арбура і юрби поліцаїв, які були позаду, він і не озирнувся, хоча не сумнівався, що вони женуться за ним.
Він знав, що буде далі. Усе це з ним уже бувало. Зараз із будинку повибігають поліцаї, зокрема й Анаїс. Вони поділяться на групи і почнуть прочісувати проспект Республіки і суміжні квартали. Викличуть додаткові автомобілі. Знову заквилять сирени, доправляючи чергову партію мисливців. І всі вони будуть полювати на ту саму дичину — на нього.
Він вибіг на майдан, де височіла біла статуя — пам’ятник якомусь історичному діячеві. Януш на мить зупинився, щоб перевести дух. Побачив дерева. Церкву з античним портиком. Парасольки від сонця. Пішоходів, авта, пари за столиками каварень. Ніхто не звертав на нього уваги.
Він зосередився. Упершись долонями в коліна, уважно прислухався. Він ловив потрібний йому сигнал. Карнавальну музику. Квиління сирен заважали, та Януш усе ж таки зумів визначити, звідки вона долинає.
Він помчав широким проспектом, що відкрився праворуч. Головне, дістатися до карнавальної юрми. А там він пірне в натовп і стане невидний… Не сповільнюючи бігу, він намагався думати. Та думки рвалися. Зізнання Бляшаного, що Януш був коло Ікара. «Мотрійка». Забагато питань. І, як і раніше, жодної відповіді. Сам не тямлячи, він бурмотів під носа:
— Мотрійка… Мотрійка… Мотрійка…
Що ж воно означає, це слово?
Він гнав, не збавляючи ходу. Тепер перехожі почали на нього озиратися. Певне, вони вже здогадалися про зв’язок між квилінням сирен і чоловіком, що задихався від бігу. Раптом ліворуч з’явилася вузенька вуличка, захаращена людом і забудована крамничками. Вона йшла паралельно до проспекту. Допомагаючи собі ліктями, Януш промикнувся в юрму, в самісіньку її середину.
І відразу ж перенісся до Марселя.
До лабіринту кварталу Паньє.
Певне, це давня частина Ніцци.
Озиратися і міркувати, куди це його занесло, було ніколи. Треба просто рухатися на звук барабанів — у них Янушеві вчувався пульс великого міста. На бруківці була сила-силенна яток. У них торгували парасольками, валізками, сорочками. А ось іще один майдан. Тут містився рибний ринок. Потім ще одна вуличка, ще вужча і темніша. Від її каміння наче струмували пахощі фруктів…
Музика лунала дедалі ближче.
Музика порятує його.
Він, як і раніше, не озирався. Не знав, чи зумів змилити поліцію, чи вона ось-ось мала згребти його. Праворуч відкрився прохід до східців, затиснутих поміж домами зі штучного мармуру. Він спустився в діл і знову опинився на сонці, наче виринув із ночі в день. Ще один проспект. Звук сирен подаленів. Ніяких авто з ліхтарями. Лише трамваї, що рухалися праворуч і ліворуч від розділової смуги на шляху, майже впритул до газону тротуару.
Музика гукала його з протилежного боку дороги.
Януш збавив ходу. Перетнув проспект по діагоналі, намагаючись нічим не виділятися з гулящого натовпу. І попрямував уздовж садів, де росли пальми, а посеред моріжків стояли статуї. Він ішов на звуки музики. Тепер він упізнав мелодію і тихо промовив уголос назву пісні. «Ай гота філінґ»[31] у виконанні гурту «Блек айд піс». Недбалою ходою, застромивши руки в кишені й опустивши голову, він поминув парк. Посипані галькою доріжки. Густі чагарі. Подружжя з дітлахами на лавочках. До мети залишалося небагато. На що він розраховував? Стати учасником святкової ходи? Заховатися під трибунами?
Ледь він покинув територію парку, як надії його згасли. Доступ до ходи затуляли металеві огорожі й нашвидкуруч збиті трибуни для глядачів. Біля них вартували поліцаї й охоронці, що стежили за дотриманням ладу. Не розмірковуючи, Януш пірнув у юрму, що рухалася до пронумерованих воріт. У нього був єдиний шанс — загубитися в натовпі. Разом із рештою пройти контроль, показавши квитка.