— То ти заперечуєш, що досліди хіміків може використовувати військова розвідка?
Він насилу всміхнувся, мудрою і заразом цинічною усмішкою.
— Ми мріємо про створення таких препаратів. Даси людині пігулку — і не потрібні вже ніякі тортури. Все відбувається цивілізовано, без насильства та жорстокості. Та не думаю, що комусь поталанило створити щось таке.
— Хоча «Метис» таки намагається.
Він не відповів. Анаїс не втерпіла.
— Як ти у твоєму віці, — вигукнула вона, — можеш вмочати руки в оцей бруд?!
Він потягнувся, демонструючи прегарного джемпера від «Ральфа Лорена», і зиркнув на неї своїми очима кольору морської хвилі.
— Справжній християнин не вмирає у своєму ліжку.
— Та знаю. І де ж ти хочеш померти?
Він зареготався і насилу підвівся з-за столу. Узяв ціпка і, кульгаючи на одну ногу, підійшов до вікна. У дитинстві Анаїс завжди боляче було дивитися, як він ото шкандибає.
Він стояв і дивився на ряди виноградних лоз, що розкинулися внизу, осяяні холодним зимовим сонцем.
— На виноградниках, — сказав він тихо. — Мені хотілося б умерти на моїх виноградниках. Від кулі.
— І хто ж це вистрілить у тебе?
Він помалу обернувся і підморгнув їй.
— А я звідки знаю? Може, й ти.
Його порівняльні дослідження нічого не дали. Тільки очі боліли від напруги, руку скорчило і в горлянці застряв нудотний кім’ях. У глибині лівого ока знову засіпався біль. У голові його танцювали наймення — він вивчив усі списки, та не знайшов жодного збігу в прізвищах студентів-медиків і майбутніх художників. Провал.
Він зібгав останнього аркуша і пожбурив його до смітниці. На годиннику був уже полудень. Ранок минув марно. Єдине, що було добре, — його ніхто не турбував. Хоч із сусідніх кімнат до нього долинав звичний для божевільні гамір: голоси, сповнені відчаю або, навпаки, лагідні-лагідні, завивання, хихотіння, човгання кроків, що провадили з нізвідки в нікуди…
За цей ранок він принаймні зумів усвідомити своє теперішнє становище. Він дивом утік од поліції, та повернувся туди, звідки й почав. Хіба що уточнити варто було: із психіатра він обернувся пацієнтом.
— А я тебе шукаю.
У дверях стояв Корто.
— Незабаром обід. Гайда дивитися майстерні. Якраз до обіду встигнемо.
Корто не запитав його, що він робив у комп’ютерній кімнаті, і Нарцис був йому за те вдячний. Із коридора вони пройшли через їдальню, велику квадратну залу, заставлену металевими столами. Двоє санітарів розставляли тарілки та розкладали пластикові виделки й ложки.
— А це ти.
Корто показав на велику гуртову світлину на стіні. Нарцис підійшов ближче. Він упізнав себе. На ньому була малярська блуза, схожа на ті, що їх носили художники наприкінці ХІХ століття. Вигляд у нього був щасливий і задоволений. Решта теж радісно усміхалася, хоча досвідчене око відразу ж розгледіло б у їхніх усмішках оту специфіку, що притаманна хворим на голову.
— Ми зробили цю світлину на честь уродин Карла, вісімнадцятого травня.
— А хто такий Карл?
Психіатр показав на веселого гладуна, що сидів біля Нарциса. На ньому був шкіряний фартух, а у високо зведеній руці — пензель у чорній фарбі. Середньовічний коваль, та й край.
— Ходімо, я познайомлю тебе.
Вони пройшли ще одним коридором, що припровадив їх до пожежного виходу. За ним були східці, що спускалися до іншого, нижче розташованого будинку. Світило сонце, і довколишня природа постала перед ними в усій своїй нещадній безжальній і холодній пишноті. Гірські вершини та шпилі, червонясті брили — все воно скидалося на вівтарі для жертвопринесень. Тотеми, що виступали нарівні з богами, яких утілювали. У глибині долини видніли темні гаї, що вражали дикою, гордовитою красою. На цій землі росли тільки ті види, що могли витерпіти цю височінь, холоднечу і пустку. Решта просто пропадала.
У будинку вони не затрималися на другому поверсі, де були кімнати пацієнтів, а відразу спустилися на перший. Корто постукав у перший одвірок (дверей тут геть не було) і почув:
— Hereinkommen![35]
Нарцис на мить завмер на порозі. Стіни, підлога і навіть стеля були помальовані чорним. На чорних стінах висіли картини, всуціль чорні квадрати. Посеред кімнати стояв велетень зі світлини. Він був метрів зо два на зріст і важив не менш ніж півтора центнера. На ньому був шкіряний фартух, що лиснів, немов намащений воском.
— Вітаю, Карле. Як ся маєш?
Чолов’яга з реготом уклонився. Його обличчя затуляв респіратор. У кімнаті й справді не було чим дихати від хімічних випарів.