Виглянувши в коридор, він роззирнувся. Нікого. Серце шалено гнало кров по жилах. Спускатися східцями вже запізно. Він пішов у протилежному напрямку. У кінці коридора було вікно. Він відчинив його і виліз надвір, плигнувши на парапет, що тягнувся вздовж всієї стіни. До землі звідси було метрів зо три. Можна стрибати, аби впасти в кущі. Він заплющив очі і стрибнув. Йому здалося, ніби падав цілісіньку вічність. Приземлявся він довго, ще одну вічність. Тріск, хруск, щось поламалося. Переконавшись, що опинився серед гілля, вивільнив руки і помацав обличчя й усеньке тіло. Крові нема. Кістки цілі. Ніде нічого не болить. Начебто, слава Богу. Звикаючись, він почав вилазити з кущів, намацуючи ногами тверду землю. Потім скинув куртку і зав’язав її довкола поперека.
А тепер гайда звідсіля. Він помчав уперед, так само тримаючи штани під пахвою. Гілляки хльоскали його по обличчі, з-під ніг летіло дрібне каміння. Він обминав стовбури дерев, не збавляючи ходу, і небавом вибіг на стежину, що круто спускалася в діл. Спробував пригальмувати, та ноги самі понесли його далі. Оглушений, приголомшений, побитий, він біг і біг. Його провадила надія. Раніше чи пізніше ця стежина виведе його до асфальтового шляху. Там він піде пішки. Відхекається трохи. Знайде село. Обов’язково щось придумає. Йому було страшно, та в голові знай пульсувало запитання: як вони відшукали його? Що їм про нього ще відомо?
О дев’ятій вечора показники навігатора перестали мінятися. Об’єкт зупинився десь у горах, трохи вище села Каррос, і стояв там до другої ночі. Анаїс під’їжджала до Ніцци, аж прилад показав, що всюдихід знову рушив із місця. Убивці подалися далі. Анаїс погамувала спокусу негайно помчати їм навздогін — їй потрібно було дізнатися, де саме були вони вночі. Найгірше, що могло статися, — вони зловили Януша. Катували його. Покалічили. Вбили.
Вона дісталася туди о третій ночі. Тут містився спеціалізований заклад Корто. Путівцем довелося повзти, мов черепаха. Незабаром у світлі фар промайнуло таке, що вона аж затряслася. Якби вона була наркоманка, то подумала б, що в неї bad trip[37]. На узбіччі сидів чоловік у костюмі блазня з побіленим лицем і голосно плакав. Неподалік, над купою приморських сосен, за два метри над землею линув у повітрі якийсь чолов’яга. На ґанку першого з двох будинків сидів здоровань, від голови до ніг замурзаний чорною фарбою.
Вона вибігла з авто, тримаючи руку на колодці пістолета, й зрозуміла, що то не галюцинації. Так воно і було насправді.
Утираючи сльози, до неї підійшов блазень. Сльози поорали рівчаки на його густо напудрених щоках, тож лице його скидалося на мордяку скаліченого Авґуста. Тут підійшов і чолов’яга, що висів у повітрі. Загадка хутко з’ясувалася: він рухався на ходулях. При цьому він щось довірливо розповідав соснам, наче, збагнувши таємниці пташиної мови, вирішив остаточно порвати зі світом людей.
Анаїс попрямувала до головного будинку, де світилися вікна. І мало не заорала носом у землю, налетівши на бабу з нафарбованим лицем, що сиділа долі. Вона розвела невеличке вогнище, де стояла каструля з макаронами. Мішаючи в каструлі дерев’яною ложкою і куштуючи вариво, баба стогнала.
Анаїс кивнула вітаючись і спробувала було забалакати до неї. Та на всі свої запитання діставала тільки одну відповідь:
— Ох, із митницею проблеми! Не хочуть пропускати моїх картин…
Анаїс махнула на неї рукою і пішла до їдальні. Тут теж панував карнавал. На столі з галасом плигав П’єро, його очі були підведені чорним. Поруч стояв чоловік у капелюсі фокусника, оздобленому ялинковим дощиком, і гриз обмотаного светром кулака, пускаючи слину. Ще один, у солом’яному брилі, сидів по-турецькому на столі та грав на сопілці повільну сумовиту мелодію, що скидалася на японську пісню. Анаїс помітила, що він надзюрив під себе цілу калюжу.
Що тут коїться?
Де персонал?
Вона піднялася на другий поверх. Пройшла коридором з голими бетонними мурами, повз ряди дерев’яних дверей. Атмосфера тут була як у похоронній конторі. Той самий холод, та ж таки пустка. Те враження швидко переросло в передчуття, а потім і стало певністю. Інтуїція не підвела її. У другій кімнаті по праву руч вона виявила три трупи. Два з них — кремезні чоловіки з численними кульовими ранами грудей, яких завдала зброя великого калібру. Та набагато жахливіший був третій, голий і прив’язаний до стола.
Анаїс нап’яла латексні рукавички і причинила двері. Божевільні йшли за нею назирці. Що ж, відновімо події. Убивці прибули сюди десь о 21.00. Застрелили двох санітарів — із характеру ран Анаїс визначила, що стріляли з пістолета сорок четвертого чи сорок п’ятого калібру. Потім узялися до третього, певне, директора цього притулку. Віку його вона не зважилася б визначити, та йому було вочевидь за шістдесят. Понівечене лице. Виколоті очі. Замість носа страшенна рана. Щоки розпанахані. Зуби вибиті. Голова схилена вбік, а це означало, що йому скрутили в’язи.