— Що ви про це думаєте?
Анаїс опустила знімки і глянула на майора поліції, який те запитав. Вона сиділа в кабінеті ЦВБОЗ[42]. Навіть у поліції сваволя має свій край. О дев’ятій ранку її привезли до найвищого паризького суду. Суддя не виявив до неї особливої уваги, та все ж таки визнав, що вона володіє значною інформацією про вчорашню стрілянину. Її перевели до Нантерра, на вулицю Труа-Фонтано, де оце її допитував очільник слідчої групи майор Філіпп Соліна.
Вона показала кайдани.
— Може, спершу скинете їх із мене?
Майор підвівся зі стільця.
— Авжеж.
То був гладкий чолов’яга років п’ятдесяти, вбраний у дешевого темного костюма, що видавався трохи затісним для нього. Типовий поліцай. Усе його тіло могло служити наочним доказом того, як людина помалу міняється і з кремезного молодика стає дядьком із зайвою вагою. Він був лисий, зате голий череп прикрашали окуляри, що він задер мало не на маківку, а на підборідді була шпакувата триденна щетина.
Звільнившись від кайданів, Анаїс кивнула на рентґенівські знімки.
— Це зображення вбивства, що сталося в Парижі. Жертва — волоцюга або жебрак.
— Хотілося б почути від вас те, чого я не знаю.
— Убивство скоїли до весни 2009 року.
— Чому ви так певні цього?
— Картини написані у травні чи в червні 2009 року.
Майор поворухнувся. Розправив широкі плечі й поклав перед собою долоні, наче готувався до сутички. Анаїс помітила в нього на підмізинному пальці товсту золоту обручку. Він весь час крутив її, чи то демонструючи трофей, чи то намагаючись позбутися нестерпного тягаря.
— Що ви знаєте про цю справу?
— А що ви можете мені запропонувати?
Соліна посміхнувся і знову крутонув обручку.
— Ви не в тому становищі, капітане, щоб торгуватися зі мною. Я розмовляв із суддею. Можна сказати лиш одне: ви добряче влипли.
— А я всеньке моє життя тільки те й роблю, що шукаю компромісів зі злочинцями. Та й, здається мені, ви могли б трохи докласти зусиль у цьому напрямку. Я ваша колега і володію надзвичайно важливою інформацією про цю справу.
Він покрутив головою. Здається, йому подобалося, що Анаїс не здається.
— І які будуть ваші умови?
— Я сповіщаю вам усе, що відомо мені про цю справу, в обмін на негайне звільнення.
— А більше нічого не хочете?
— Гаразд. Нехай буде умовне покарання.
Соліна розгорнув теку з протоколами допитів. Тека була тоненька. Поки що тоненька. Він порпався в паперах, а вона тим часом роззиралася довкруги. Кабінет був оббитий вагонкою, від чого скидався на каюту корабля. М’яко сяяли трубки ламп, в кімнаті було затишно.
— Виграють усі, — провадила вона. — Ви здобудете інформацію, а я — волю. Адже в нас немає конфлікту інтересів. І я можу допомогти вам у розслідуванні.
Майор показав їй жмут аркушів, скріплений степлером.
— Знаєте, що це таке?
Анаїс промовчала.
— Наказ про ваше усунення від справи. Поки що тимчасове.
— Я можу бути позаштатним консультантом.
Соліна заклав долоні за голову й потягнувся.
— Я не всемогутній. Можу відпустити вас на три дні, а потім повинен буду передати папери до суду і до відділу внутрішніх розслідувань. Ви працівниця поліції, тому я можу тимчасово звільнити вас — під власну відповідальність. Із формулюванням: «Для з’ясування істини».
Він тицьнув пальцем у стола.
— Але гляди мені, кралю! Викладаєш усю інформацію до грама. Не дай Боже, я дізнаюся, що ти щось приховала від мене, — взую тебе так, що з тебе лайно всіма дірками полізе!
— Гарно сказано.
Він знову навалився грудьми на стіл і обхопив обручку двома пальцями.
— Кого ти оце з себе корчиш? Гадаєш, це тобі «Ладюре»?
— А яка гарантія, що ви не пошиєте мене в дурні?
— Слово поліцая.
— І що за ним стоїть?
— Двадцять п’ять років бездоганної, чесної служби. Надія на кар’єрний ривок. Перспектива випередити колег. Ото зваж оце все і побачиш, яка шалька піде донизу.
Її не переконали ці аргументи. Але вона розуміла, що вибору нема, — він узяв її в заручниці.
— Гаразд, — відказала вона. — Тільки вимкніть мобільника і комп’ютера. І відеокамеру над головою. Нотаток теж робити не треба. У вас не повинно лишитися ніяких матеріальних слідів нашої розмови. Це неофіційна бесіда.
Соліна підвівся з виглядом утомленого стерв’ятника. Вимкнув відеокамеру. Дістав із кишені мобільника і, вимкнувши його, поклав на стіл. Потім знову сів, перевів комп’ютер у сонний режим і звелів через інтерфон, щоб його не турбували.