Анаїс подумала про майбутнє, якого в цих істот уже не було. Майбутнє їхнє потроху оберталося нереалізованим минулим. Отака в’язниця. Умовний спосіб, що ніколи не переходить у дійсний. Його заступає люте похмілля, гіркота і хронічний розлад шлунка.
Лікарка заповнювала якогось формуляра.
— Це що?
— Запит про ваше переведення.
— Мене… мене запроторять до божевільні?
Лікарка посміхнулася.
— Та ще ні, слава Богу.
— А про що ж мова?
— Я прошу начальника взяти вас під посилений нагляд.
— І це ви називаєте послабленням?
— Поки що тільки так можна вас захистити.
Вона знала, що таке посилений нагляд. Переведення з камери до камери, нескінченні обшуки, постійний нагляд… Від замахів її захистять, та сама вона буде позбавлена свободи дій.
Анаїс помалу чвалала до своєї в’язниці.
Вона домоглася тільки одного — подвійного ув’язнення.
— Чому таке ім’я — Гедоніс?
— Від гедонізму. Це моя філософія. Carpe diem[51]. Треба користуватися кожним днем, кожнісінькою хвилькою.
Шаплен зиркнув на тендітну брюнетку з гострим писком. Виткі, кучеряві, майже невагомі коси, збиті у високу копичку. Витрішкуваті темні оченята. Попід ними тіні, схожі на синці. Товсті бузкові губи, що скидаються на молюсків. Що й казати, не красуня.
То була його п’ята зустріч. Назва «Піткерн» цілком себе виправдовувала. Бар скидався на лігво для моряків у занедбаному порту. Тьмяне світло, кам’яні склепіння, столики розгороджені лляними шторами, що утворюють комірки, де повторювалися ті самі сцени, плекалися ті самі надії і звучала та сама балачка. Шапленові вони видавалися схожими на сповідальниці. Або комірки для голосування. Утім, надавалися обидва означення.
— Згоден із вами, — знову озвався він, намагаючись не відволікатися. — Та користуватися кожним днем означає також розраховувати на те, що таких днів буде багато. Я за сталі стосунки.
Гедоніс звела брови. Здавалося, її очі ось-ось вилізуть на лоба. Вона тицьнулася писком у коктейль. Товсті губи спрагло присмокталися до соломинки, ніби сподіваючись виссати звідти нові теми для балачки.
Шаплен корчив поважного чолов’ягу, що шукає тривалих стосунків.
— Мені сорок шість років. Не той вік, щоб шукати минущих пригод.
— Ти ба! — всміхнулася вона. — А я гадала, таких чоловіків більше нема.
Вони посміялися задля годиться.
— А що це за наймення — Ноно?
— Та мене звати Арно. Розумієте?
— Тсс! — Вона притулила пальця до вуст. — Справжніх імен не казати!
Вони знову зареготалися, тепер уже не так силувано. Шаплен дивувався. Він собі гадав, що та вечірка швидше мала б скидатися на швидку допомогу чи на кризову службу. Остання зупинка перед самогубством. Насправді вона не дуже відрізнялася від вечірки з коктейлями. Музика, вино. Гамір. Єдина відмінність — тибетський дзвін. То була ідея організаторки, Саші, дзвін нагадував про те, що сім хвилин, відведених для кожної пари, вже спливли.
Гедоніс узялася до діла з іншого боку. Облишила намагання здаватися оригінальною, бешкетливою і рішучою й заходилася розповідати про себе. Тридцять сім років. Працює аудитором. У Савіньї-сюр-Орж має трикімнатне помешкання, що придбала в кредит. Дітей нема. Єдиним її коханням був одружений чоловік, що так і не зважився покинути дружину. Нічого нового. Уже чотири роки вона самотня і з сумом думає про те, що незабаром їй буде сорок, а це не жарти…
Її відвертість здивувала Шаплена. Тут начебто всі намагаються показати себе ліпшими, ніж є насправді… Гедоніс воліла сповідальницю. А не комірку для голосування. Бовкнув дзвін. Арно підвівся і приязно всміхнувся їй, а вона скривилася. Збагнула раптом, якої помилки допустилася. Вона прийшла сюди, щоб зваблювати, а натомість вивернула перед ним душу.
Ще одна розмовниця. Саша обрала класичний варіант. Пані залишалися на місцях, а залицяльники пересідали за столик праворуч. Він сів перед тлустою чорнявкою, що чимдуж постаралася причепуритися. Густо напудрене обличчя виділялося на тлі закручених і вкритих лаком кіс. Під бахматою темною блузою, вочевидь із атласу, тонули всі випуклості й округлості. Пухкі й так само білі руки пурхали немов горлиці, що вилітають із чарівного плаща.
— Мене звати Ноно, — відразу ж перейшов він до діла.
— Знаєте, оці їхні псевдо така дурня!
Шаплен усміхнувся. Ще одна намагається бути оригінальною.
— А ваше псевдо? — спокійно запитав він.
— Вагіне. — Вона зареготалася. — Кажу ж вам, ці псевдо просто дурня!