Шаплен застромив руки в кишені.
— І як же я шив вас у дурні?
— За гарним фасадом було порожньо. Ти навіть не доторкнувся до нас.
— Не втямлю.
— Ми теж. Ти тільки запитання ставив. Самі запитання.
— Про що я питав? — спробував уточнити він.
— Наче когось шукав. Хтозна.
— Жінку?
Люлю промовчала. Шаплен підійшов до неї ближче. Вона забилася в куток і націлила на нього отой шокер. З рота в неї вряди-годи вихоплювалися хмарки пари, немов примари її страху.
— Але ж це ще не означає, що я чудовисько якесь.
— Ходили чутки… — глухо промовила вона.
— Які?
— Наче в клубі почали зникати жінки.
Шаплен здригнувся. Він не чекав цього. Було холодно, й він уже добряче змерз.
— Які жінки?
— Не знаю. Доказів нема ніяких.
— А що тобі відомо достеменно?
Він перейшов на «ти», давши на здогад, що тепер ініціатива в його руках. Співвідношення сил змінилося. Люлю стенула плечима. Вона сама усвідомлювала безглуздя тих звинувачень.
— Як повертаємося від Саші вхопивши облизня, то заходимо до шинку хильнути по чарчині. Я вже не пам’ятаю, хто перший про це забалакав, та потім усе воно обросло плітками.
— А в Саші ти питала?
— Авжеж. Вона сказала, що це дурня.
— Гадаєш, вона щось приховує?
— Хтозна. Утім, може, вона і справді звернулась у поліцію… Та й неможливо з’ясувати, чи зник хтось у клубі. Може, жінка просто перестала сюди приходити, та й годі. Це ще не означає, що її закатрупив маніяк.
— Ти ж і сама вчащаєш до клубу…
Вона вперше зареготалася, та сміх той прозвучав зловісно.
— Надія вмирає останньою.
— А я тут при чім?
— У тобі завжди було щось чудернацьке… — зізналася вона.
— Бо я до жодної з-поміж вас і не доторкнувся?
— Та ми самі розлютилися. Навіть із Сашею розмовляли…
Тепер Шаплен розумів, чому метиска була така байдужа до нього. Хоч вона і не повірила пліткам, та його повернення було кепською рекламою для її клубу.
— Хтозна, як тебе переконати. Як на мене, все воно страшенна бридня…
— Та й мені так здається.
Наче підтверджуючи ті слова, вона заховала шокера до сумочки.
— Ти й досі боїшся?
— Кажу ж тобі, не боюся!
— То що ж не так?
Вона вийшла з-під дашка. В очах її блищали сльози.
— Мені потрібен чоловік, розумієш? Не маніяк, не забудько чи ще якесь гівно! Просто чоловік, розумієш?
Останні слова вона ніби виплюнула разом із хмаркою пари. То була вже не примара, не кришталеве видиво, а рибина, що задихається на березі.
Він дивився, як вона хутко прямує лискучим од паморозі асфальтом. Звісно, треба було її зупинити, та що він міг запропонувати їй, крім власної порожнечі?
Вона оголосила голодування, і її прикували до оглядового столу, а в рота вставили сталевого розширювача, щоб не можна було зціпити зуби. У горлянку запхнули трубку для годування силоміць. Опустивши очі, вона побачила, що то не трубка, а лискуча луската гадюка. Їй кортіло заволати, та плазун уже душив її, давлячи на язика.
Вона кинулася зі сну. По спині цебенів холодний піт. М’язи горлянки так напнулися, що вона ледве зловила віддих. У стані повного шоку вона помасажувала собі шию. Скільки разів за ніч повторювалося це жахіття? Анаїс спала уривками. Насилу вона стуляла повіки, як те марення знову стискало її мозок, наче пазуряки хижого птаха.
Часом сон мінявся. Вона була не у в’язниці, а в психіатричній клініці. Лікарі в масках проводили досліди з її слиною, пробиваючи їй щоку шурупом. Вона обливалася потом і тремтіла від холоднечі. Чіплялася за свої двоярусні нари і трусилася під ковдрою від самої думки про те, що знову порине в сон.
Хоча нагод не спати була сила-силенна. Тепер вона була під посиленим наглядом. Вічко в її камері знай клацало. О другій ночі до камери вдиралися наглядачки, що вмикали світло, все перекидали догори дном і йшли собі, нічого не сказавши. Анаїс проводила їх вдячним поглядом. Несамохіть вони давали їй пільгу перед новою зустріччю з гадюкою.
Зараз вона, зібгавшись у кім’ях, вдивлялася у свою камеру. Не так бачила її, як відчувала. Стіни і стеля були заблизько від неї. Тхнуло потом, сечею, мийними засобами. Умивальниця була замурована в стіну. Він тут, він зачаївся у пітьмі? El Cojo[52]… El Serpiente[53]…
Вона відвернулася до стіни й уже вкотре прочитала надряпані на бетоні слова: «Claudia у Sandra para siempre»[54]. «Сільвіє, я обарвлю мури твоєю кров’ю. Я лічу дні, та вони не зважають на мене…» Вона провела по тих написах пучками пальців. Пошкребла облуплену фарбу. Задовго служили вже ті мури…