Шаплен чимдуж намагався тримати себе в руках. Треба дізнатися якомога більше про себе, перш ніж його почнуть катувати.
— Не брешу я, Юсефе.
— То й добре. Bolje ikad nego nikad[55]. Де товар? Про штраф потім будемо балакати.
Він зважився назвати його на ім’я, адже цей кліпало таки був Юсеф. І дещо дізнався. Товар. Наркотики. Він облишив обережність.
— Як ми познайомилися?
Він глянув на Юсефа, і той посміхнувся.
— Ти став зовсім glupo[56], Ноно. Я підібрав тебе на смітнику.
— Про що це ти?
— Коли тебе знаходити, ти був мов шолудивий пес. — Він сплюнув. — Жебрак був, кавалок лайна. Ні паперів, ні звідки, не пам’ятав, не вмів нічого. Я тебе навчив.
— Чого ти мене навчив?
Юсеф підвівся. Обличчя його було непорушне. Жартам край. Щоки позападали під високими вилицями, які кидали тінь на задерті кутики вуст. Ота посмішка робила його схожим на японську маску.
— Я вже не жартую, Ноно. Віддай те, що винен, і ми йти звідсіля.
— То що ж я вам винен? — заволав він.
Зарізяка кинувся на нього, та Юсеф перепинив його. Він вирішив діяти сам. Згріб Шаплена за руку, тримаючи цівку пістолета за декілька міліметрів од його розбитого носа.
— Годі клеїти дурня. Ти граєшся з вогнем, хлопче.
Тепер боснякові очі були й геть близько. Коли він не кліпав, Шаплен бачив його звужені зіниці. Вони зблискували холодним зеленкуватим полиском. Юсеф був ще молодий, та щось точило його зсередини. Недуга. Холоднеча. Прокляття.
— Не зможу я повернути тобі все відразу, — спробував викрутитися він.
Юсеф звів голову, ніби відкидав назад свого чуба.
— З паспортів розпочни. А там буде видно.
І Шаплена осяяло. Фальшувальник! Він був фальшувальником. І відразу ж стали зрозумілі його суперечливі враження від цієї робітні. Оті кульмани і рекламні ескізи, що мали вигляд декорацій. І фарби та полотна з хімікатами, які здавалися якоюсь облудою. Не рекламник він і не маляр. У нього взагалі нема легального статусу: він фальшує папери.
Тим-то й гоняться за ним усі чужинці в Парижі. Клани, групи, мережі, що заплатили йому за паспорти, посвідчення особи, дозволи на проживання, кредитні картки, але нічогісінько не отримали.
— Завтра будуть, — пообіцяв він, не знаючи, що й удіяти.
Юсеф відпустив його і приязно поплескав по плечу. Обличчя його трохи пом’якшало. Камінь обернувся смолою.
— Чудово. Але не дурій. Амар стежитиме за тобою. — Він підморгнув. — Не дратуй його, а то він утре тобі маку.
Він обернувся. Шаплен вхопив його за руку.
— Як із тобою зв’язатися?
— Як завжди. Мобільником.
— У мене немає номера.
— Викинув усе?
— Кажу ж тобі, забув.
Якусь мить Юсеф дивився на нього. Недовіра розливалась у приміщенні, мов небезпечний отруйний газ. Вряди-годи зарізяка замислено кивав. Урешті продиктував номера і докинув загадково glupo. Шаплен здогадався, що то якась лайка, та прозвучала вона лагідно.
Обидва відвідувачі зникли, лишивши його самого у сплюндрованій хаті. Він навіть не чув, як грюкнули двері. Утупившись перед собою невидющим поглядом, він силкувався змиритися з найближчим майбутнім, наче глушив себе добрячою дозою горілки.
Попереду ніч, щоб знайти свою майстерню.
І відновити свою майстерність.
Він розпочав із найпростішого припущення.
Майстерня в льоху.
Попіднімав килими в пошуках ляди. Але нічого не знайшов. Ніде ні клямки, ні шпарини, де міг би ховатися лаз. Він узяв помело, що валялося в кухні поміж розкиданим начинням. Постукав по долівці, прислухаючись, чи не задудонить десь. Та глухо і потужно відгукувалися лише кахлі.
Він жбурнув помело в куток. Гарячковою повінню його охопив страх. Насилу вщухло полегшення, якого він зазнав після того, як пішли розбишаки, як перед ним чітко постало завдання, що слід виконати найближчим часом. Попереду тільки одна ніч, щоб знайти робітню. Знову відновити навички, виготовити фальшиві папери… Думка та видавалася безглуздою.
Знову тікати?
Амар десь неподалік.
Поки він порпався в шухлядах, шукаючи ключів, адреси чи бодай чогось, що підказало б, як діяти, почасти усвідомлюючи нове становище. Фальшувальник. І де він цього навчився? Де взяв гроші, щоб розпочати свою справу? Юсеф казав, що знайшов його на смітнику. Певне, він вибрався з якоїсь халепи. Без імені, без минулого, без майбутнього. Слов’янин допоміг йому зіп’ястися на ноги, але хто ж його навчив?
Фальшувальник. Він бурмотів те слово собі під носа, далі шукаючи в хаті. Якимось дивом босняки не знайшли його грошей у корпусі «Пен Дюїк». Завадило те, що він прийшов. Обшук вони так і не скінчили.