— Іди до Софі Барак.
— А це хто?
— Через неї всі арабки проходять.
— Де її знайти?
— Готель «Теодор». Там її штаб цього року. Провулок біля вулиці д’Артуа. Скажеш, я послав. Я продаю їй паспорти для дівчат.
— А вона не покаже мені на двері?
— Ні. Вона полюбляє таких засранців, як ти оце. Тільки балакай голосніш. Вона з Лівану. Змалку майже оглухла від бомбувань.
— А як не через неї? Якщо я сам захочу вийти на полювання?
Юсеф глянув на Амара. Уперше на вустах здорованя промайнула усмішка.
— Як хочеш уполювати кізку, то йди туди, де вона воду п’є. «Джонні», вулиця Клеман-Маро. Сам домовишся. Зустрінемося завтра. З рештою потім будемо розбиратися.
— З рештою?
— Цілісінький корабель, glupo. Сам сказав. Odjebaus[60].
Він тицьнув йому до кишені два папірці по п’ятсот євро.
— Перехилиш чарчину за моє здоров’я!
— Що за дурня, скажіть на милість?
Знову кімната для побачень. І Соліна, що проганяє кадри на своєму ноутбуці. Її побачення з Янушем, записане спостережною камерою.
— Я тут ні при чому, — відказала Анаїс. — Я…
— Заткни пельку. Ти уявляєш собі, у що влипла?
— Кажу тобі…
Соліна висадив окуляри на лоба і почав нервово рухати жовнами.
— Коли мені це показали, — пригнічено сказав він, — я подумав, що мені воно здалося. Навіженець він, та й годі.
— Він запанікував.
— Запанікував? — поліцай зловісно вишкірився. — Як на мене, то це найбільший зух, якого я бачив у житті. Що йому від тебе потрібно було?
— З’ясувати телефонного номера.
— І все?
— Та майже. Якщо я скажу, що він невинний і провадить своє розслідування, то я знаю, що ти відповіси.
— Якщо він невинен, то нехай здається і дасть нам змогу робити своє діло.
В ізоляторі щойно скінчився обід. Звідусіль тхнуло їдлом. Дух той липнув до шкіри, просякав у ніздрі. Опинившись у в’язниці, Анаїс нічогісінько не їла. Вона зиркнула на монітора. Януш тримав її за руки. Тієї миті він тицьнув їй записку. Та на відео нічого не було помітно.
— Він вам не довіряє, — прошепотіла вона.
— Он як! — Соліна рвучко закрив віко ноутбука. — Я йому теж не довіряю. І тепер уже зрозуміло, на чиєму ти боці.
— Та невже?
— Казали мені, що ти з ним спала. Та я не вірив. Ото й дурний.
— Ти що, з глузду зсунувся? Так ризикувати, щоб…
— Так ото ж. У нас так ризикують тільки з двох причин — або заради грошенят, або заради жінки.
Анаїс зашарілася, та не могла приховати усмішки. Розбещеною мовою Соліни це був комплімент.
— Що він тобі сказав про цю сучку?
— Нічого.
— То він не знав, що вона повія?
— Медіна Малауї?
— Від 2008 року зареєстрована в поліції. Зникла у вересні 2009.
— Ти вже замовив її справу?
— А ти як собі гадала! Тут будь-які зв’язки треба простежувати. Мої хлопці побували в її хаті. Та їх уже випередили. Доглядальниця каже, сьогодні вранці. То твій любасик був, вона змалювала його нам. Бачу, ми з ним шукаємо те саме.
— Що?
— Може, оце.
Соліна поклав на стола теку. Анаїс із першого ж погляду збагнула, що воно таке. Звіт про нерозкриту справу. Вона глянула на першу сторінку й угледіла жахливі світлини. Утоплениця, гола, обличчя розбите, щелепи видерті, пальці відітнуті.
— Може, це тіло тієї дівчини. Бач, як її понівечили. Тобі пояснювати не треба.
— А чому ти гадаєш, ніби це Медіна?
— А її витягли із Сени сьомого вересня. Зріст, колір очей і кіс цілком відповідають її портретові. Цього небагато, але хлопці сказали, що зі стану квартири видно, що вона вже нежива. За нашими відомостями, вона зникла наприкінці серпня. Ми перевірили список усіх невпізнаних тіл від того часу. І ось що знайшли. Як на мене, це таки вона.
Анаїс змусила себе розглянути небіжчицю. Каліцтва і перебування у воді зробили її невпізнанною. Обличчя стало кривавою кашею, набрякло від води, наче губка, його пообгризали рибини і хробаки. Очі були мов чумні ґулі. Замість рота зяяла рана.
Живіт, руки і ноги теж рознесло від води. Шкіру вкрили трупні плями, вона була геть порізана і потовчена, тож скидалася на леопардову шкуру, де жовті плями перемежовуються з блакитно-фіолетовими. Здавалося, тіло ось-ось лусне чи, навпаки, осяде, мов суфле.
— Яка причина смерті?
— Та не втоплення, звісно. Її вкинули у воду, коли вона вже була мертва. Патологоанатоми кажуть, що вона пробула у воді десь із тиждень. Тіло несло за течією, його било і товкло об усі корчаги й камінці, тож тепер неможливо з’ясувати, яких каліцтв завдали їй за життя і які настали після смерті. Та можна не сумніватися, що пучки пальців і щелепи видалили для того, щоб завадити впізнанню.