Замість відповіді за нею зачинилися двері камери. Вона вклалася на нари й почула за стіною радіо, що слухали в’язні. Програма «6-9» на «Енерджі». Лілі Аллен, що завітала до Парижа, давала інтерв’ю. Англійська співачка розповідала про своє знайомство з першою леді Франції, Карлою Бруні.
— То ви хотіли б поспівати з нею вдвох? — запитав ведучий.
— Хтозна… Карла висока, а я ж маленька. Чудернацький вигляд був би ото… Набагато ліпше було б поспівати із Саркозі!
Анаїс насилу всміхнулася. Вона дуже любила Лілі Аллен. Надто ж її пісню «22», де співалося про звичайну невтішну долю тридцятирічної жіночки, що й не помітила, як пролетіла молодість. Щоразу, як вона дивилася кліп — дівчата в убиральні нічного клубу поправляють макіяж, намагаючись бодай якось поправити і своє життя, — вона ніби бачила саму себе.
Вона заплющила очі й повернулася до міфічних зображень.
Укриті кров’ю дагеротипи.
Їй треба вирватися звідси.
Натрапити на слід того мерзотника.
Зупинити хижака з поведінкою опиря.
Чергова вечірка відбувалася в Дев’ятому окрузі, в моднячому барі, що звався «Веґа». Тутешня обстава нічим не скидалася на тропічну атмосферу «Піткерна»: скрізь хромовані площини і світлодіодні лампи. Ліворуч підсвічений блакиттю бар, схожий на акваріум. Праворуч стояли диванчики у вигляді інфузорій. Замість столиків були сріблясті куби.
На шинквасі були розставлені «Блакитна лагуна», коктейлі з кюрасао, що наче сяяли в напівтемряві. Приглушено звучала м’яка електронна мелодія.
Хол прикрашали зображення в рамках із іржостійкої сталі з намальованим героєм японського мультфільму кінця 70-х, якого звали Веґа, а бар був облаштований за модою найпотворніших років ХХ століття — eighties[62].
Вечірка мала розпочатися о дев’ятій вечора. Шаплен прийшов о пів на дев’яту. Йому хотілося заскочити Сашу розполохом. У порожній залі вона, вбрана в пальто, розкладала на столики клапті картону з номерами і не чула, як він увійшов. Шаплен скористався цим, щоб трохи подивитися на неї. Либонь, Саша була родом із нідерландських Антильських островів. Коротка стрижка, зріст метр вісімдесят, спортивної статури, непропорційно довгорука — попри вроду, вона здавалася важкою і масивною. Часом її можна було взяти за трансвестита.
— Вітаю, Сашо, — сказав він, не виходячи на світло.
Вона відсахнулася, здригнувшись од несподіванки. У залі стояла холодюка. Саша відразу ж силувано всміхнулася і знову ввійшла в роль добротливої богині, що владає мільйонами заблуканих сердець.
Та ледве Шаплен вийшов із тіні, той вираз обернувся неприхованою ворожістю. Він підійшов до неї, не знаючи, потиснути їй долоню чи цмокнути в щоку. Саша відсахнулася. Під темним пальтом на ній була строга чорна сукня, на ногах фірмові черевички на підборах. Ніщо в тім убранні не свідчило про її антильське походження, та від неї самої аж віяло тропічними островами. Під світлодіодними лампами її шкіра карамельното відтінку забарвилася золотаво-брунатним тоном, а смарагдові очі прибрали кольору морської води.
Вона теж окинула його поглядом, і його вбрання вочевидь справило на неї жахливе враження. Фіолетова сорочка, фланелевий плащ із трьома кишенями, прямі штани з вовняної саржі й розкішні полаковані черевики з гострими носаками. Він надів на себе все те з гардеробу Ноно, що впадало в око.
— І навіщо я пускаю до свого клубу таких дешевих джиґунів, як оце ти?
— Чим я заслужив на цю увагу?
— Пам’ятаю, я вже досить чітко висловилася на цю тему.
Здається, Саша вже якось заборонила йому приходити на ті вечірки.
— Відтоді чимало часу спливло… — кинув він навмання.
— А чутки знай ширяться.
Вона розмовляла з насилу помітним креольським акцентом. Коли вона зверталася до своїх підопічних, його не відчувалося, та зараз, у цім поєдинку віч-на-віч, він повернувся знову. Шаплен спробував спровокувати її, зігравши чи то колишнього, чи потенційного коханця.
— Для тебе тільки твій клуб має значення, еге ж?
— А що ще? Чоловіки? Не сміши мене.
— Але ж кохання — основа твого бізнесу.
— Не кохання, а надія.
— Що ж, із цим я згоден.
Вона ступнула до нього.
— Що тобі треба, Ноно? Після всього ти заявляєшся сюди, наче нічого й не було.
— А що я там накоїв?
Саша безнадійно похитала головою.
61
Сумно, але правда, як кажуть: життю її край. І тут нічого не скажеш, і нічого вже не вдієш (