Він був певен, що в неї немає контори. Щоб заощадити, вона організовує вечірки через мережу простісінько з хати. Через тісний передпокій він потрапив у вітальню, опоряджену в марокканському стилі. Мідні лампи. Стіни рожевих або помаранчевих барв. Йому стало сумно, коли він побачив закидану подушками тахту біля вікна. Притулок самотньої жінки, яка сідала тут щось прочитати, коли їй було тоскно. До речі, він не здивувався б, побачивши в цім помешканні кота чи цуцика, та хатніх улюбленців чомусь не знайшлося.
Шаплен увійшов до спальні. Інкрустовані перламутром ширми східного стилю з дерев’яних планок. Посередині ліжко гранатової барви, що немов очікувало зливи ружових пелюсток. І тут його спіткала несподіванка: до задньої стіни Саша поприліплювала світлини всіх членів свого клубу, зробивши щось на кшталт дошки пошани.
Придивившись, Нарцис побачив, що вона з’єднала маркером усі обличчя лініями, стрілками або пунктиром. Саша стежила за всіма стосунками, що зав’язувалися на її вечірках, як ото адмірал стежить на мапі за своєю флотилією. Розглядаючи старанно усміхнені обличчя, він думав, що всі ці німі вуста вигукують однісіньке слово — самотність. Ще й надто, обличчя всіх цих одинаків повторювали й риси самої Саші. Її широкі губи найголосніше волали: САМОТНІСТЬ!
Він уявив собі, як Саша жила чужими побаченнями, що їх сама й організовувала. Вистежувала, підстерігала, маніпулювала кожним учасником. Мастурбувала у своєму ліжку, обличчям до стіни, поцяткованої сузір’ями, — обличчями людей, що начебто мали сексуальні стосунки. Бранка своїх марень, свого безглуздого існування, вона вдихнула життя в цю галактику, та ніколи не тішилася її теплом.
Певне, вона зберігала десь детальну інформацію про заплутані стосунки поміж членами її клубу. Біля стіни на комп’ютерному столику стояв переносний «Макінтош». Шаплен увімкнув його. Пароля на нім не було. Саша була вдома, у своїй хаті. Кого їй було боятися?
Шаплен клацнув теку «Саша.ком». Вискочили значки директорій. Він відкрив теку, присвячену учасникам. Там були два списки за абеткою: псевдоніми та прізвища. Шаплен обрав псевдоніми. З’явилися ще два списки, чоловіків і жінок. Він почав переглядати список жінок, прокручуючи пронумеровані світлини. До кожної додавалася довідка: походження, сімейне становище, фах, прибутки, музичні вподобання, очікування тощо. На тих вечірках Саша намагалася знайомити людей зі схожими смаками.
Декотрі обличчя виділялися на загальному тлі. Правильні риси, глибокий погляд — видно було, що ті дівчата належать до іншого світу. Справжнісінькі секс-бомби. Шаплен замислився, чи вони існували насправді… На сторінках для знайомств люди прикрашають свої світлини, щоб заманити якомога більше шанувальників…
Якщо тільки це не дівчата-ескортниці, про яких згадувала Софі Барак. Таким нічого робити в клубі. І, звісно ж, Саша не стала б їм платити. Хто ж їх тоді наймав? І навіщо? Дівчата намагалися мати природний вигляд: ніякої косметики, нічого зухвалого. Та їх зраджувала переможна, трепетна врода.
Шаплен записав їхні псевдоніми. Хлоя, Джудіта. Аква-84… Потім знайшов Медіну. Вона зібрала коси на потилиці. Стерла з обличчя чуттєву гримасу. Вдавала low profile[63], та не могла приховати своєї привабливості. Така дівчина на Сашиних вечірках не могла лишитися непоміченою.
Знайшов він і Лейлу. Молода марокканка з хвилястими косами, темними вустами і чорними очима. Вона теж удавала скромне дівча. Ні косметики, ні прикрас. Простенька бежева блузка. Та від тіней, які лежали попід очима, наче знак темряви, зіниці її очей сяяли немов самоцвіти. Видно було, що ці разючі красуні намагалися розчинитись у натовпі. Що ж їм треба було тут?
Раптом щось привернуло його увагу. Шаплен повернувся назад і ще раз помалу прокрутив світлини. Він упізнав ще одне обличчя. Довгообразе, дуже бліде, облямоване темними косами, такими гладенькими, що вони скидалися на чорний шовк. Світлі очі сяяли немов свічки, нагадуючи про церковну відправу і дух ладану. Янгольське личко, ніжне, як молитва, і разюче, немов об’явлення.
Шаплен прочитав псевдонім того янгола, й усе попливло в нього увіччю.
Feliz.
Те слово чув він уві сні про тінь і білий мур. Він не забув, що по-іспанському те слово означає «щасливий». Феліс. Шаплен знав її обличчя. Він знову чув голос зі сну, чув той шепіт, жагучий, переповнений благодатною надією. Тепер він знав, що то був її голос.
Феліс.
Клацнувши на світлині, він відкрив теку з її особистими даними. Коли на екрані з’явилося її справжнє ім’я, Шаплен не повірив своїм очам — ні, це безглуздя якесь, таке просто неможливе! — і насилу стримався, щоб не зойкнути. Правда спливла на поверхню, і назад вороття не було.