— Армія тримає такі досліди під наглядом. Людський мозок є і завжди буде найважливішою мішенню. І водночас, як хочеш, найголовнішою зброєю. Усю другу половину останнього століття ми розвивали ядерні озброєння. Головно задля того, щоб їх не використовувати. Контроль над розумом — інший спосіб уникнути війни. Як сказав Лао-цзи: «Найбільший переможець той, що перемагає без бою».
Анаїс терпіти не могла людей, які вдаються до цитат. Хитрий виверт, щоб порівнятися з великими мислителями. Цього разу вона не дозволить задурити собі голову.
— «Метис» відкрив один препарат.
— Не сам «Метис». Одна його дочірня лабораторія. Дослідний центр, що його акції належать «Метисові».
— Як вона зветься?
— Хтозна.
— Ти за дурну мене тримаєш?
— Я не став би ображати члена моєї родини. Я беру участь у зборах, де не розголошуються такі подробиці. Ця лабораторія розташована у Вандеї. Центр клінічних досліджень, що провадить здебільшого непотрібні досліди. На практиці їх не застосуєш.
— Препарат, що викликає подрібнення особистості? І це ти називаєш непотрібним?
— Це те, що нам продали. Насправді препарат не пощастило стабілізувати. В нього некерована дія.
— Ти ж не будеш заперечувати, що піддослідні потерпали від синдрому дисоціативної втечі, викликаної невідомим препаратом?
Шатле помалу похитав головою. Той порух міг означати що завгодно. Дощ оточував «мерседеса», наче щітки на мийниці.
— Нас цікавить контроль над глуздом. Феєрверків нам не треба.
— Кому це — нам?
— Національним силам оборони.
— Ти став французьким військовим?
— Тільки консультантом. Go-between[67] поміж «Метисом» і урядом. Міноритарний акціонер корпорації. До того ж я знайомий з динозаврами, які й досі мають право голосу у французькій армії. Ось у цій якості я і брав участь у розробленні протоколу. Та й годі.
— І як називається той протокол?
— «Мотрійка». Російська лялька. Бо препарат викликає послідовне подрібнення особистості. Та програму вже припинили. Ти розслідуєш те, чого більше нема. У нас уже вибухнув скандал, та скінчився він нічим.
— А усунення людей? Викрадення? Психічні тортури? Ви гадаєте, що закон вам анідесь?
Шатле іще пийнув коли. Анаїс аж пашіла вся. І за контрастом особливо гостро відчувала кожну крижану бульку на батькових вустах.
— А хто, власне, помер? — спитався він, навмисне загострюючи свій південно-західний акцент. — Декілька самотніх дурників? Кілька хвойд, які не вміли тримати язика за зубами? Послухай, доцю, ти вже велика, щоб корчити ідеалістку. У Чилі казали: «Не треба оббирати гнилий плід».
— Ліпше з’їсти його так?
— Еге ж. Це війна, любцю. І декілька експериментів на людях незіставні з результатами, що на них ми розраховуємо. Щороку тисячі людей гинуть у терористичних актах. Терористи дестабілізують цілі нації, загрожують світовій економіці.
— Тобто головний ворог — тероризм?
— На сьогодні, так.
Анаїс похитала головою. Вона не може допустити, щоб хтось безкарно коїв таке на французькій землі.
— А хто вам дозволив викрадати цивільних? Вводити їм препарати, якщо їхня дія не вивчена? А потім отак з доброго дива знищувати їх?
— Досліди на людях давні, як і сама війна. Нацисти ставили їх на євреях, вивчаючи межі людської витривалості. Японці заражали китайців хворобами за допомогою ін’єкцій. Корейці та росіяни випробовували трутизну на американських військових бранцях.
— Ти маєш на увазі диктатури, тоталітарні режими, заперечення недоторканності людського життя. Франція — це демократія, що має закони і моральні цінності.
— У 90-х роках чехословацький генерал Ян Сейна розповідав у США про те, що він бачив по той бік залізної завіси. Досліди на вояках, маніпулювання розумом, застосування наркотиків або трутизн до в’язнів… І жодна жива душа не обурилася з простої причини: те ж самісіньке коїло й ЦРУ.
Анаїс спробувала ковтнути слину. В горлянці пересохло.
— Твій цинізм… страшна ти людина.
— Я людина дії. Мене не можна приголомшити. Залишмо це опозиційним політикам і галасливим газетярам. Не буває мирних періодів. Війна точиться весь час. Нехай і приховано. Коли йдеться про психоактивні речовини, неможливо обмежитися дослідами на тваринах.
Жан-Клод Шатле виголосив ту промову впевненим, мало не піднесеним тоном. Їй хотілося зітерти батькову усмішку, тицьнувши його мордякою в шибку, та вона вчасно згадала, що та ненависть не дає їй остаточно поринути в депресію. Що ж, дякую, татуню.