Він підійшов до вікна. За шибкою нічого не було видно, крім густої запони дощу. Ні ліхтаря, ні лампи. В його голові все перемішалося. Він не міг зловити якусь думку і зосередитися на ній. І водночас йому здавалося, ніби він мислить тверезо, як ніколи досі ще не мислив. У своєму маренні він відтворив історію близнят Кубел. Вона була уві сні, та він знав, що все так і сталося. Під ногами в нього валялися медичні звіти, висновки, числа, що їх він знайшов разом зі знімками… Він інстинктивно відчував, яке рішення ухвалила його матінка. Він знав, що народжений від убивства. Він — пригноблений зародок, порятований in extremis[69] волею батьків…
А тепер що йому робити? Він і сам того не знав. Заручник свого походження. Бранець пітьми. Він глянув на стелю: там висіла гола лампа. Обернув вимикача, та марно. Не здавшись, він спустився вниз і знайшов трансформатора. Натиснув червону кнопку і почув, як сухо клацнуло, що здалося йому доброю прикметою.
Коли він повернувся до своєї кімнати, там уже світилася лампочка.
Він став навколішки і позбирав усі аркуші.
За хвилю він знову поринув у вивчення свого походження.
— Де майор Соліна?
Вісімнадцята година. Паризький інститут судової медицини. Дорогою до Парижа Анаїс декілька разів збивалася на манівці. Аж, увімкнувши маячок і сирену, таки дісталася до набережної Берсі.
І ось вона знову звертається до секретарки за бюрком.
— Де Соліна?
— Він усередині, але ви не маєте права…
Під поглядами мармурових бюстів коло входу вона пройшла через хол. Вона вже помітила білі двері.
Секретарка волала їй услід:
— ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА!
Не обертаючись, вона підняла своє триколірне посвідчення і помахала ним над головою. За мить вона ввійшла до яскраво освітленого коридора, вздовж якого тягнувся ряд зачинених дверей. Скрізь бездоганний лад. Ніяких забутих нош. І тим паче жодного мерця. Тільки гострий дух дезінфекції й холодне повітря свідчили про те, що тут мають до діла не з живими людьми.
Перші двері.
Другі.
Треті.
Четверті двері виявилися тими, що вона шукала. Тим часом її наздоганяв чолов’яга в білому халаті. І ось вона всередині, де перед нею відкрилося приголомшливе видовисько.
В осяяній хірургічними лампами кімнаті, поміж трупами, укритими простирадлами, стояли чоловіки в чорному. Справжнісінькі бугаї. Одним із них був Соліна. Контраст поміж їхніми чорними костюмами і сяйливою білістю довкруги аж різав око.
Вона зосередилася на тому, про що вони балакали. Підбіг санітар і теж зупинився, угледівши тих круків зразка ХХІ століття, що сварилися над трупами.
— Не втямлю, що ти тут забув, — заявив один із них.
— Ці два трупи безспосередньо пов’язані зі стріляниною на Монталамбер, — відрубав Соліна.
— Та невже? І з якої це причини?
Соліна запізнився. Працівники кримінального відділу вже прибули за дорученням прокурора республіки. Лисаневі вже не було чого тут робити, та він гризся за свій шмат.
— Прокурор ясно висловився.
— Наклав я купу на прокурора. Я зараз зателефоную слідчому судді.
— Не лізь у цю справу зі своїм лайном.
— Яку це справу? Не втямлю, про що ти кажеш. Ці забиті хлопці — моя парафія.
Ситуація загострювалася з кожною реплікою. Чоловіки були на грані того, щоб узятися за барки. Анаїс дивилася на них. Тепер довкола них стояло декілька санітарів у білих халатах, але вони не зважувалися втручатися.
Їй подобалося те видовисько. Вона смакувала насичену тестостероном сцену, що розгорталась у запахах ефіру і під холодним сяйвом хірургічних ламп. Троє самців ладні були вчепитися в горлянку один одному. Соліна виставив голову вперед, либонь, збираючись використати її як таран. Перший його розмовник, чорнявий, неголений, із сережкою у вусі, здається, здатний був думати лише яйцями. Його напарник уже поклав руку на кобуру.
І тут у стегно їй врізався медичний візок, якого пхнули з усієї сили. Анаїс послизнулася і гепнула на долівку. Жартам край. Галас. Обра`зи. Удари. Соліна вчепився в чолов’ягу з кримінального відділу, а його напарник, не в змозі розборонити їх, вихопив пістолета. Санітари кинулися до них, та хіба по силі були їм ці бугаї?
Анаїс уже боялася, що розпочнеться стрілянина, коли ж до кімнати вдерлося ще двоє. Двоє так само здоровезних хлопів, з короткою стрижкою, в сірих костюмах, схожих на однострої. Вони націлили на поліцаїв пістолети дев’ятого калібру з глушниками на цівках.
— Гульня скінчилася, хлопці.