— Я можу захистити себе.
— Небезпечна вона для самої себе. Хтозна, яка в неї буде реакція.
— То залишайтеся тут. Якщо виникнуть проблеми, ви зможете втрутитися.
Медсестра згорнула руки на грудях, прибравши пози вартівника на чатах. Кубела попрямував далі. Він очікував побачити мертвотно-бліду мару з виснаженим кощавим обличчям. Та його мати виявилася брезклою. Відвислі щоки, повіки — все запливло нездоровим салом. Побічний ефект від пігулок та уколів. Він також звернув увагу на ознаки екстрапірамідального синдрому, притаманні хворим, що вживають нейролептики: ригідність кінцівок, тремтячі пальці…
Францишка курила, тримаючи руку біля самісінького рота. Обличчя її перехняблене було лютою гримасою, шкіра вкрита темними плямами. Жорсткі коси майже затуляли її брезкле лице. У вільній руці вона тримала пачку цигарок і запальничку.
— Мамо?
Жодної реакції. Він ступнув ще крок і знову погукав її. Слово «мама» різонуло йому в горлі, неначе лезо бритви. Аж Францишка, не поворухнувши головою, повела очима в його бік, наче біснувата.
Кубела сів на лаві біля неї.
— Мамо, це я, Франсуа.
Вона зиркнула на нього. Її обличчя трохи напружилося, потім вона помалу кивнула. Потроху вираз змінився. Тепер вона була перелякана. Насилу згорнула руки й обхопила ними живіт. Губи її тремтіли. У Кубели стиснулося серце. Він розраховував на зізнання, та його, здається, спіткає справжнісінький струс.
— Co chcesz?[72]
— Говори французькою, прошу тебе.
— Що тобі треба?
Голос звучав вороже. Низькі звуки рипіли, немов іржавий двигун. Тонкі вуста виділялися на обвислому обличчі, мов шпарина.
— Я хочу побалакати з тобою про мого брата.
Вона стиснула черево ще дужче. Він уявив собі матку, яка виносила його самого і його темного близнюка. Арену ненависті та загрози. Черево, що тепер стало поточеним ліками кім’яхом тельбухів.
— Про якого це брата?
Вона припалила від недопалка чергову цигарку.
— Того, що народився разом зі мною.
— Нема в тебе брата. Я вчасно вбила його.
Кубела нахилився до неї і, попри вітер та свіже повітря, відчув, як від неї тхнуло. То був сморід застарілого поту, сечі й мастил.
— Я прочитав твою історію хвороби.
— Убити. Він хотів тебе вбити. Я порятувала тебе.
— Ні, матінко, — тихо сказав він. — Операції не було. Редукція ембріона виявилася непотрібною. Тільки я не знаю чому. Ніяких пояснень у документах я не знайшов.
Вона не відповіла.
— Я був у тебе вдома, — провадив він. — У завулку Жана Жореса, у Пантені, пам’ятаєш? Знайшов твоє УЗД, медичні висновки, записи лікаря. Та про пологи нічогісінько. Навіть свідоцтва про народження не було. Що ж усе-таки сталося?
Ні слова. Ні поруху.
— Скажи мені! — вже голосніше мовив він. — Як уцілів мій брат?
Францишка Кубела не поворухнулася, наче заклякнувши у своїй грубій надутій куртці. Тільки пальці вряди-годи рухалися, притуляючи цигарку до вуст, і тоді вона хутко затягувалась.
— Розкажи мені, мамо. Прошу тебе…
Та полька завмерла, втупившись просто перед собою застиглим поглядом. Він раптом збагнув, що поводить себе нефахово. Розмовляв він з нею не як психіатр зі здоровим глуздом, а як обурений син. Намагався силоміць вдертися в її мізки, навіть не постукавши і не назвавшись. Не пояснив навіть, де був цілий рік. І нічого не сказав про причини, що змусили його так наполегливо розпитувати її про минуле.
— Розкажи мені, мамо, — повторив він уже спокійніше. — Я народився в одній з лікарень Пантена 18 листопада 1971 року. Я був не сам. Але ти відмовилася виховувати мого брата. Він виріс десь далеко від нас і напевне потерпав від самотності, від того, що його покинули… Де він зараз? Мені треба з ним поговорити.
Повіяв вітер, і сморід садонув йому в носа. Холоднеча і тепле сонячне проміння тільки загострювали той дух. Францишка просто-таки пріла на осонні.
— Мій брат повернувся, — прошепотів він, мало не торкаючись вустами її брудних кіс. — Він помщається мені. Нам помщається. Убиває волоцюг і намагається зробити винним мене. Він…
Кубела замовк. Божевільна не слухала його. А може, й не розуміла. Той самий закляклий погляд. Ті самі затяжки крадькома. Ні, він нічого не доможеться від неї.
Він підвівся, але тут-таки і завмер. У його руку вчепилися чиїсь пальці. Він глянув униз. Францишка покинула свою запальничку. Її рука, немов крижані обценьки, вчепилася в його рукав. Кубела перехопив її скорчену п’ясть. Він відірвав її від себе, наче тлінну руку мерця.