— Потроху старі йдуть...
Я почуваюся некомфортно й тому повертаю голову до малюнка на полиці. Поль перехоплює мій погляд.
— Гарний малюнок, еге ж? Я скопіював його з книжки, у якій саме і йдеться про фантастику.
— Справді, досить незвично. Вуж, що вислизає з купи ланцюгів...
Він дивується. Вуж? Слухай, а це ідея. Він завжди думав, що то змія, але чому б і не вуж? Він ближче підходить до малюнка й прижмурює стомлені очі.
— А щодо ланцюгів... Залізяччя, так, але де в біса ти бачиш ланцюги?
Я знову роздивляюся малюнок. Справді, це не так очевидно. Я знизую плечима, втративши інтерес до малюнка, й простягаю Полю руку:
— Гаразд! Іду до батьків! Відчуваю, що сьогодні мене вітатимуть!
Як і очікувалося, мої батько й мати приготували для мене королівську вечерю. Вони уважно ставляться до власного харчування, але цього вечора забули навіть про підрахунок калорій. Я завжди захоплювався тим, яку увагу вони приділяють власному здоров’ю, я ж переважно бачу життя як послідовність спокус, яких треба спробувати. А результати очевидні: мій батько, якому п’ятдесят два роки, худіший від мене, а моя сорокадев’ятирічна мати точно могла б спокусити багатьох із моїх друзів.
За вечерею, коли я пояснюю їм мій курс, на них чекає сюрприз: вони викладають це в коледжі?
— А чому ні? Це такий же літературний жанр, як і будь-який інший...
Я стаю на його захист: а чи не була в мене самого така сама реакція, коли мені пояснювали мій курс?
— Але ж ти нічого з того не знаєш, Етьєне, — зауважила моя мати, щоб тільки наполягти на своєму. — Ти ж нічого з того не читав.
— У мене чотири дні, щоб надолужити.
І додаю, єхидно посміхаючись:
— Звичайно, якщо ви не вважаєте мене замалим для читання книжок такого жанру.
Батько сміється з повним ротом. Мати ж серйозна: вона не любить, коли я збиткуюся з її педагогіки.
— Можливо, ми трохи перестаралися, та робили це для твого ж добра. Ти був дуже чуттєвою, дуже вразливою дитиною.
І щоразу, коли я сміюся з її поведінки квочки, вона швидко міняє тему й робить це надзвичайно легко та хитро:
— А який у тебе розклад?
Я їм пояснюю: три групи на тиждень, заняття три години, завжди зранку. В понеділок о дев’ятій, в середу о восьмій і в п’ятницю о дев’ятій.
— Дві групи складаються зі студентів, які взяли курс як додатковий, а група в середу — обов’язковий курс для студентів факультету мистецтва й словесності. З ними я зможу собі дозволити піти трохи далі...
— О восьмій ранку, в середу... З Монреаля треба виїжджати досить рано, — зауважує моя мати. — Ти міг би у вівторок ночувати тут, будемо тільки раді.
— Непогана ідея, дякую за запрошення.
— Ти міг би ночувати тут і частіше, якщо захочеш, — додає батько. — Тепер, коли Манон уже немає, ти...
— Один раз на тиждень — просто прекрасно.
Я відповідаю стриманіше, ніж того хочу, і присоромлені, вони знов беруться за їжу. Та моя мати не може встояти, щоб пошепки не додати, ріжучи м’ясо з неправдиво природним виглядом:
— Якось недобре, що ти живеш сам у великій квартирі в Монреалі.
Я їм мовчки. Це ще один привід, чому я не хочу тут ночувати більше як один раз на тиждень. Не маю наміру терпіти їхні спроби повернути мене у Друмонвіль. Вони мене завжди аж занадто опікали. І мені потрібно було багато часу, щоб розірвати ту пуповину... Правда й те, що після того, як Манон пішла, я вперше живу сам у квартирі. Але це ще й нагода показати моїм батькам, що мені вже двадцять вісім років, і я можу бути самостійним.
— Гаразд, домовилися. Ночуй тут тільки щовівторка, — здалася мати. — Але ти можеш приходити їсти, коли захочеш. Якщо зголоднієш після своїх занять, перш ніж добиратися до Монреаля...
Я подякував їй усмішкою, цього разу без кпин. А батько додав, поклавши руку на моє плече:
— І знову браво стосовно твоєї нової роботи, чоловіче. Ми пишаємося тобою.
Я дивлюсь на них обох. Я вже забув про їхні невеличкі недоліки. Я їх люблю.
Відрізок Друмонвіль — Монреаль по двадцятій дорозі гідний посісти перше місце в списку найнудніших маршрутів планети: майже весь прямий, через рівнинні поля, іноді трохи лісу, посічений багатьма виходами до невеликих нецікавих містечок. Гори Сент-Ілер і Сен-Брюно так не пасують до цього прямого рельєфу, що здається, вони вибачаються за свою тривимірну невідповідність. Але треба до нього звикати: цей створений недолугим художнім директором декор відтепер часто потраплятиме мені на очі. Повертаючись до Монреаля, я не можу не читати назви на кожному з’їзді з траси: Сен-Жермен, Сен-Ожен, Сен-Назер, Сент-Елен, Сен-Валерьєн, Сен-Іацент... За два тижні я їх точно знатиму напам’ять.