Другого ранку, ще не було й четвертої, Швед, як звикле, встав. Дружина запарила вже каву і, поки він пив її, готувала їжу й клала в дерев’яну скриньку. Харчу Швед брав із собою на цілий день, бо до каменярні в горах від дому було цілих півмилі. Дружина намастила смальцем кілька скибок хліба, взяла зелену пляшку й вийшла до кухні.
— Горілки не треба! — гукнув услід їй Швед із повним ротом.
Дружина не почула, і він замовк, снідаючи далі.
За хвилю вона вернулася з чверткою, вже добре затканою.
— Я ж сказав, що горілки не треба! — мовив Швед, жуючи, й похитав головою.
— А чого ж ти хочеш? — вражено спитала дружина, бо допіру, як наливала пляшку, міркувала собі, скільки та горілка коштує.
Однак чоловік нічого більше не сказав, підвівся від столу й почав лаштуватися на роботу.
А дружина не знала, що їй робити. Як часто подумки вона дорікала йому за горілку, що так дорого коштувала, а не давала ніякого заживку. Не тому, що воліла ті гроші стратити на себе й на дітей, ні, вона б залюбки купила м’яса тільки йому самому, адже це він так тяжко гарує задля них усіх! А тепер він іде в таку сніговицю й сам не хоче брати горілки.
— Та бери, — мовила вона. — Пиво замерзне до обіду, і їжа теж, то хоч буде горілка, що не замерзає.
Швед узяв з груби солом’яні устілки, що там сушилися, засунув їх у шкарбани, але не озвався.
— Бери, бери, а там як хочеш — питимеш чи ні, — мовила дружина, поклала пляшку до скриньки й зачинила вічко.
Так Швед і пішов.
Швед належав до тієї касти людей, що бачать більше хліба, ніж м’яса, крають грубі скибки, щоб заощадити на омасті, та вдягаються в лубку брезентину, бо вона довше носиться. Морозяного досвітку, о третій-четвертій годині, вирушають вони на роботу в тому вбранні. Лютий вітер вганяє крізь одіж дрібний сніг аж до самого тіла, він набивається за підкови, залазить через краї шкарбанів, тане від тепла й намочує ноги.
А все ж та важка довга дорога — ще не найгірше. Коли каменярі приходять на своє місце, вони зашкарублими рукавицями сяк-так змітають зі скелі сніг і цілий день просиджують на холодному камінні. Руки працюють молотом, і їм тепло, тепло також: верхній половині тіла, аж часом піт із неї тече. Але нижню половину обіймає холод. Час минає, настає сніданок, обід, підвечірок, каменяр випростує закляклі ноги, встає і негнучкою ходою йде до своєї скриньки, залишеної у дерев’яній будці. Підсилок — хліб із смальцем та, може, ще тоненька скибочка сиру чи ковбаси — замерз і крижиною рипить на зубах. Дешеве пиво зберегло свій рудий колір і білу піну, але не ллється в спрагле горло: воно перейшло в третій фізичний стан — твердий. От каменяр і вдається до пляшки з рідиною, що не замерзає й не рипить на зубах, і, відігрівшись, повертається на своє місце — далі мерзнути.
Темним досвітком Швед ішов вулицею Сендергаде, обминаючи найбільші замети та подеколи спираючись об стіни будинку — витрусити з шкарбана сніг або збити його з підкови. Він думав собі своє. Що не кажи, а дружина в нього добра. Завше робить таку міну, наче та горілка загонить її в могилу, а як дійшлося, що він відмовився, то бачиш…
У кінці вулиці лютий вітер з чистого поля метнув Шведові в обличчя колючим снігом, аж довелося стати й обернутися спиною. Він знайшов затишок під брамою на цвинтар. Ну й погода! Як так буде далі, то в горах доведеться кепсько. Сніг засипатиме каміння, поки встигнеш ударити молотом. Інші, напевне, сьогодні не вийдуть на роботу, він нікого не завважив дорогою. Але ж вони й у лотерею не грають! А йому треба відробити за квиток.
На цю думку Швед сповнився пошани до себе — наче й так би не пішов на роботу — і вирішив, що його постанова заслуговує на винагороду. Тому відчинив скриньку, щоб хильнути з пляшки, перше ніж рушити далі. Він добре пам’ятав про вчорашній зарік, але як пляшку вже однаково взято… та ще й треба йти на роботу в таку хурделицю… І Швед приклав пляшку до вуст.
Відразу ж він пошкодував, що вчинив так нерозважно. Звісно, дуже мило, що дружина присилувала його взяти пляшку, але ж не можна зловживати її добрістю. І як уже зарікся… Швед рішуче взяв зелену пляшку за шийку й жбурнув високо вгору.
Однак миттю ж став напружено прислухатися, де вона впаде. Він почув, що пляшка впала в замет десь близько від нього, але де саме, в темряві не міг добачити. Знав тільки, що не розбилася. І наторопало його отак шпурнути її! Міг узяти на роботу й не пити, хай би всі побачили, що він сам не хоче горілки. Та й добре мати під рукою краплю того спирту — наприклад, як от недавно Ліндквіст покалічив собі пальця й мало не зомлів. Треба ж бути такому йолопові!.. Швед кинувся шукати пляшку. Але не знайшов і рушив далі своєю дорогою.