— Чому? З тієї ж причини, чому я — полковником. Що ж нам іще робити? Усі вчать нас прагнути до чогось вищого. Генерал вищий за полковника, а полковник вищий за підполковника. Отож ми обидва і прагнемо чогось вищого. І знаєте, Йосаріане, вам пощастило, що ми саме такі. За часом все у вас зійшлося просто досконало, і я сподіваюсь, що ви взяли цей фактор до уваги у своїх розрахунках.
— Ніяких розрахунків я не робив, — відрізав Йосаріан.
— Так, мені справді подобається, як ви брешете, — відповів підполковник Корн. — Невже ви не будете гордитися, коли вашого бойового командира підвищать у генерали, усвідомлюючи, що ви служили в полку, де на кожну особу в середньому припадає більше бойових вильотів, ніж у будь-якому іншому? Невже ви не хочете заслужити більше подяк і більше гілочок дубового листя до вашої Повітряної медалі? Де ваш esprit de corps[48]? Хіба ви не хочете й далі робити вклад у цей чудовий послужний список, вилітаючи на бойові завдання? Це ваш останній шанс сказати «так».
— Ні.
— В такому разі ви приперли нас до стінки... — сказав підполковник Корн.
— Він мав би посоромитись!
— ...і ми змушені відправити вас додому. Тільки зробіть для нас кілька дрібниць і...
— Що за дрібниці? — перебив Йосаріан з войовничим острахом.
— О, зовсім незначні дрібниці. Справді, ми робимо для вас вельми щедру пропозицію. Ми видамо наказ, згідно з яким ви повертаєтесь до Штатів — реально, ми це зробимо, — а на знак подяки ви повинні лише...
— Що? Що я повинен?
Підполковник Корн різко хихикнув.
— Полюбити нас.
Йосаріан закліпав очима.
— Полюбити вас?
— Полюбити нас.
— Полюбити вас?
— Саме так, — кивнув підполковник Корн, надзвичайно вдоволений простодушним здивуванням і збентеженням Йосаріана. — Полюбити нас. Примкнути до нас. Стати нашим дружком. Казати про нас гарні речі тут і там, у Штатах. Стати своїм хлопцем. Ну, ми ж не просимо аж так багато, хіба ні?
— Ви просто хочете, щоб я вас полюбив? І більше нічого?
— Більше нічого.
— Нічого?
— Просто полюбіть нас усім серцем.
Йосаріанові закортіло розсміятись від душі, коли він з подивом усвідомив, що підполковник Корн говорить правду.
— Це не буде аж так легко, — глузливо вишкірився Йосаріан.
— О, це буде набагато легше, ніж ви думаєте, — підсміхнувся підполковник Корн у відповідь, не зачеплений єхидством Йосаріана. — Ви самі здивуєтесь, як легко вам буде нас полюбити, варто лише почати. — Підполковник Корн підтягнув свої широкі, просторі штани. Глибокі темні борозни, що відділяли його квадратне підборіддя від щелепи, знову вигнулись у глузливій та осудливій посмішці. — Бачите, Йосаріане, ми відкриваємо перед вами шлях до процвітання. Ми підвищимо вас до майора і навіть дамо вам ще одну нагороду. Капітан Флюм уже готує яскравий матеріал для преси про вашу доблесть над Феррарою, вашу глибоку й непохитну відданість нашому полку і вашу неперевершену вірність обов’язкові. Всі оці фрази, до речі, — реальні цитати. Ми прославимо вас і відправимо додому як героя, відкликаного Пентагоном задля підняття бойового духу і пропагандистських цілей. Ви будете жити як мільйонер. З вами носитимуться як зі знаменитістю. На вашу честь будуть влаштовувати паради, а ви будете виголошувати промови, закликаючи людей купувати облігації військової позики. Цілком новий світ розкоші відкриється перед вами, як тільки ви станете нашим дружком. Хіба ж це не прекрасно?
Йосаріан піймав себе на тому, що уважно прислухається до захопливого роз’яснення подробиць.
— Не певен, що хочу виголошувати промови.
— Тоді забудемо про них. Важливим є те, що ви скажете людям тут, — підполковник Корн серйозно нахилився вперед, уже без посмішки. — В полку не повинні знати, що ми відправляємо вас додому через вашу відмову літати. А генералові Пекему чи генералові Шайскопфу не треба знати про наші з вами тертя. Саме тому ми хочемо з вами так добре подружитись.
— А що мені казати тим, хто питає, чому я відмовився літати на бойові завдання?
— Кажіть, ніби по секрету вам повідомили, що є наказ відправити вас до Штатів, і ви не бажаєте ризикувати життям заради одного чи двох вильотів. Просто дрібна суперечка між своїми, це все.
— А вони повірять?
— Звичайно, повірять, щойно побачать, якими добрими друзями ми з вами стали і коли власними очима прочитають у прес-релізах ті хвалебні слова, які ви сказали про мене й полковника Каткарта. Не хвилюйтесь про хлопців. Їх буде досить легко приструнчити й контролювати, коли вас не стане. Це поки ви тут, з ними морока. Знаєте, одна добра вівця всю отару псує, — підсумував підполковник Корн з навмисною іронією. — Знаєте — це було б пречудово — ваш приклад міг би навіть надихати їх на додаткові бойові вильоти.
— Ну, а якщо я донесу на вас, коли повернусь до Штатів?
— Після того, як отримаєте нашу медаль, звання майора і славу? Ніхто вам не повірить, Пентагон не дозволить, а вам самому на біса це здалося? Відтепер ви один із наших, пам’ятаєте? Ви будете втішатись багатим, розкішним, привілейованим життям. Треба бути дурнем, щоб відкинути все це заради якогось морального принципу, а ви ж не дурень. Ну то згода?
— Не знаю.
— Або згода, або трибунал.
— Але це буде неабияка підлота з мого боку щодо льотчиків нашої ескадрильї, хіба ні?
— Мерзота, — люб’язно погодився підполковник Корн і замовк, терпеливо поглядаючи на Йосаріана з прихованою втіхою.
— Ну, та хай їм чорт! — вигукнув Йосаріан. — Якщо вони не хочуть більше літати, то хай встають і самі щось для цього зроблять, як я зробив. Правильно?
— Звісно, — погодився підполковник Корн.
— Чого мені ризикувати життям ради них, адже так?
— Звісно, що так.
Йосаріан прийняв своє рішення з широкою посмішкою.
— Згода! — оголосив він радісно.
— Прекрасно, — мовив підполковник Корн з трохи меншою сердечністю, ніж Йосаріан сподівався, і зсунувся зі столу полковника Каткарта. Він вивільнив з промежини складки штанів та кальсонів і простяг Йосаріанові мляву руку. — Ласкаво просимо в наші ряди.
— Дякую, полковнику. Я...
— Називай мене просто Блекі, Джоне. Тепер ми друзі.
— Гаразд, Блекі. Друзі звуть мене Йо-Йо. Блекі, я...
— Друзі звуть його Йо-Йо, — проспівав підполковник Корн полковникові Каткарту. — Чого б тобі не привітати Йо-Йо з правильним рішенням, яке він прийняв.
— Ти прийняв справді дуже правильне рішення, Йо-Йо, — сказав полковник Каткарт, з незґрабною ревністю потискаючи Йосаріанові руку.
— Дякую, полковнику, я...
— Зви його Чак, — сказав підполковник Корн.
— Звісно, зви мене просто Чак, — сказав полковник Каткарт, засміявшись водночас ніяково і щиро. — Тепер ми друзі.
— Звісно, Чаку.
— Виходимо усміхаючись, — підполковник Корн поклав їм руки на плечі, і всі троє рушили до дверей.
— Сходите з нами якось на вечерю, Йо-Йо? — гостинно запросив полковник Каткарт. — Може, сьогодні? В офіцерській їдальні.
— Залюбки, сер.
— Чак, — з докором поправив його підполковник Корн.
— Вибачте, Блекі. Чак. Я ще не звик.
— Все гаразд, друже.
— Звісно, друже.
— Дякую, друже.
— Нема за що, друже.
— Бувай, друже.
Йосаріан сердечно махнув своїм новим дружкам на прощання рукою, вийшов на галерею і, щойно опинившись на самоті, мало не заспівав. Він домігся свого: йому це вдалося; його бунт закінчився успіхом; він у безпеці, йому немає чого і ні перед ким соромитися. З бадьорим і веселим настроєм він прямував до сходів. Якийсь солдат у темно-зеленому робочому одязі віддав йому честь. Йосаріан радісно відповів на вітання, з цікавістю глянувши на солдата. Той здався на диво знайомим. Але солдату темно-зеленому робочому одязі раптом обернувся в повію Нейтлі, яка кинулась на Йосаріана з великим кухонним ножем з кістяною колодкою і штрикнула його в бік під здійнятою у вітанні рукою. Зойкнувши, Йосаріан повалився на підлогу і заплющив очі від всеохопного переляку, коли помітив, як дівчина піднімає ніж, аби вдарити ще раз. Він був уже непритомний, коли підполковник Корн і полковник Каткарт вискочили з кабінету і врятували йому життя, сполохавши дівчину.
Розділ 41
Сноуден