Лючану розчулив нещасний вигляд Нейтлі, але вона знову вибухнула нестримним реготом, тільки-но вийшла з Йосаріаном на залиту сонцем вулицю і почула, як Голодний Джо слізно благає їх з вікна повернутись і роздягтися, бо він справді фотограф із журналу «Лайф». Лючана радісно побігла по тротуару в своїх туфлях на високій танкетці, тягнучи за собою Йосаріана з тим самим енергійним і простодушним запалом, який вона випромінювала на танцювальному майданчику минулого вечора і кожної миті відтоді. Йосаріан порівнявся з нею і обхопив за талію, і так вони дійшли до рогу вулиці, а там вона вивільнилась від нього. Діставши з сумочки люстерко, вона поправила волосся і підмалювала помадою губи.
— Чому б тобі не записати на клаптику паперу моє ім’я та адресу, щоб ти міг мене знайти, коли знову будеш у Римі? — запропонувала вона.
— Чому б тобі не дозволити записати на клаптику паперу твоє ім’я і прізвище? — погодився він.
— Чому? — запитала вона войовниче, губи її раптом скривились у зневажливій посмішці, а очі зблиснули люттю. — Щоб ти порвав його на дрібненькі шматочки, щойно я піду?
— Хто збирається його рвати? — збентежено запротестував він. — Що ти мелеш?
— Ти, — наполягала вона. — Ти порвеш його на дрібненькі шматочки, щойно я піду, а сам будеш чванитись, мов велике цабе, бо така висока, молода, вродлива дівчина, як я, Лючана, переспала з тобою і не взяла за це грошей.
— Скільки ти в мене просиш? — запитав він.
— Stupido, — викрикнула вона емоційно. — Я не прошу в тебе ніяких грошей! — Вона тупнула ногою і різко змахнула рукою, так що Йосаріан злякався, що вона знову хрясне його по обличчю своєю великою сумочкою. Натомість вона нашкрябала своє ім’я і адресу на клаптику паперу і простягла Йосаріанові. — На, маєш, — глузливо посміхнулась вона і закусила нижню губку, що ледь помітно тремтіла. — Не забудь. Не забудь порвати на дрібненькі шматочки, щойно я піду.
Далі вона погідливо усміхнулась, потисла йому руку, засмучено прошепотіла «Addio»[31], на мить пригорнулась до нього, а тоді випросталась і пішла геть, сповнена неусвідомленої гідності і грації.
Щойно вона зникла з очей, Йосаріан подер на дрібні шматочки того папірця і подався в протилежному напрямку, гордий, мов велике цабе, з того, що така вродлива дівчина, як Лючана, переспала з ним і не попросила за це грошей. Він був задоволений собою, аж поки не опинився в їдальні Червоного
Хреста на сніданку серед десятків інших військовослужбовців у найвигадливіших одностроях, і тут раптом перед його очима постав образ Лючани — як вона роздягається, як одягається, як пестить його, як бурхливо сперечається з ним у тій своїй рожевій сорочці, яку відмовлялася зняти у ліжку. Йосаріан подавився яєчнею з грінками, коли усвідомив, яке паскудство він учинив, так нерозсудливо подерши на дрібні шматочки це витончене, гнучке, голе, юне, ніжне тіло й самовдоволено кинувши його до стічної канави. Він уже страшенно скучив за нею. В їдальні його оточувало так багато галасливих безликих людей в одностроях. Він відчув шалене бажання якнайшвидше знову побути з нею сам на сам, враз вискочив із-за столу й побіг назад до квартири, в надії знайти на вулиці дрібненькі шматочки записки, та їх уже змив у стічну канаву шланг двірника.
Того вечора він не зміг знайти її ані в нічному клубі для офіцерів союзницьких військ, ані в задушливому, лискучому, гедоністичному бедламі нелегального ресторану, де над головами відвідувачів вигойдувались широкі дерев’яні таці з вишуканими стравами і весело щебетали зграйки яскравих і милих дівчат. Він навіть того ресторану не міг знайти. Він повернувся до свого самотнього ліжка, а вві сні знов ухилявся від зенітного вогню над Болоньєю, і за плечем у нього навис розбухлий мерзенний Аарфі, що дивився на нього косим злобливим поглядом. Вранці він побіг шукати Лючану по всіх французьких конторах, які тільки зміг знайти, але ніхто не розумів, про що він говорить, і тоді він побіг у паніці — такий схвильований, засмучений і розхристаний, що мусив просто бігти далі, не зупиняючись, навмання, — до квартири для рядових, де навалився на коротуху-прибиральницю в жовто-зелених панталонах, яка прибирала в кімнаті Сноудена на п’ятому поверсі, одягнута в бурий светр і чорну спідницю. Сноуден тоді ще був живий, і Йосаріан зрозумів, що це кімната Сноудена, з прізвища, написаного білою фарбою на синьому брезенті дорожнього мішка, через який він перечепився, коли з розгону кинувся на неї в нападі творчого відчаю. Жінка схопила його за руки і не дала йому впасти, а далі потягнула його на себе, повалившись на ліжко, і радо огорнула його своїми млявими й утішними обіймами, тримаючи запилюжену ганчірку в руці, мов прапор, і з простодушною усмішкою нелукавої приязні на широкому, грубому, довірливому обличчі. Коли вона скидала під ним свої жовто-зелені панталони, гумка різко ляснула, та він не звернув на це уваги.
Він сунув їй в руку гроші, коли вони закінчили. Вона вдячно стиснула його в обіймах. Він обійняв її. Вона знову обійняла його і знову потягнула його на себе, впавши горілиць на ліжко. Коли вони знову закінчили, він сунув їй в руку ще грошей і вибіг з кімнати, перш ніж вона встигла знову стиснути його вдячно в обіймах. Діставшись до квартири, Йосаріан чимшвидше згріб усі свої речі, залишив Нейтлі решту грошей і полетів транспортним літаком на Піанозу, де побіг перепрошувати Голодного Джо за те, що не пускав його до своєї кімнати. Просити вибачення не було потреби, адже Голодний Джо перебував у дуже піднесеному настрої, коли Йосаріан його знайшов. Голодний Джо усміхався від вуха до вуха, і Йосаріанові стало зле на самий його вигляд, адже він одразу збагнув, що означає той піднесений настрій.
— Сорок бойових вильотів, — тут же радісно й захоплено оголосив Голодний Джо. — Полковник знову збільшив норму.
Йосаріан був приголомшений.
— Але я відлітав тридцять два, чорт би його забрав! Ще три — і було би по всьому.
Голодний Джо байдуже стенув плечима.
— Полковник вимагає сорок вильотів, — повторив він.
Йосаріан відштовхнув його з дороги і побіг просто до шпиталю.
Розділ 17
Солдат у білому
Йосаріан відразу побіг до шпиталю, налаштований лежати там довіку, лише б не йти на ще одне бойове завдання понад тих тридцять два, які вже відлітав. Через десять днів після того, як він змінив думку і вийшов зі шпиталю, полковник підняв кількість вильотів до сорока п’яти, і Йосаріан відразу побіг назад, налаштований лежати в шпиталі довіку, лише б не йти на ще одне завдання понад тих шість додаткових завдань, які він щойно відлітав.
Йосаріан міг лягати до шпиталю коли завгодно завдяки своїй печінці та очам; лікарі не могли вилікувати його хвору печінку, як і не могли подивитись йому в очі, коли він розказував їм, що в нього хвора печінка. Він міг насолоджуватися життям у шпиталі, аж поки в його палаті не з’являвся хтось дійсно дуже хворий. Його організм був доволі міцний, щоб без будь-яких незручностей перенести будь-чию малярію чи застуду. Він не страждав від післяопераційного болю, коли іншим видаляли мигдалики, і лише з легкою нудотою та огидою переживав їхні грижі чи геморої. Але більшого вже він витерпіти не міг, щоб не захворіти самому. І от тоді він був готовий втікати звідти. У шпиталі він собі відпочивав, бо ніхто й ні до чого його тут не зобов’язував. Усе, що від нього вимагали, — це вмерти чи одужати, і оскільки він ліг до шпиталю цілком здоровим, одужати йому було дуже легко.
У шпиталі було набагато краще, ніж у літаку над Болоньєю чи над Авіньйоном, де за штурвалом сидять Гапл і Добз, а в хвостовому відсіку вмирає Сноуден.
Зазвичай у шпиталі не було й близько стільки хворих людей, скільки бачив їх Йосаріан поза стінами шпиталю, а також у шпиталі загалом було значно менше важкохворих. Рівень смертності у шпиталі був набагато нижчий,
ніж поза його стінами, і до того ж набагато здоровішої смертності. Майже ніхто не вмирав даремно. Люди в шпиталі знали значно більше про вмирання і робили цю справу набагато акуратніше, доладніше. Вони не могли приборкати Смерть у шпиталі, але все-таки примусили її поводитись як слід, навчили її добрих манер. Зачинити перед Смертю двері було неможливо, та коли вона з’являлась у шпиталі, то мусила поводитись як поважна пані. Тут не було грубої, потворної показухи, такої звичної для вмирання поза межами шпиталю. Ніхто не вибухав у повітрі, як ото Крафт або небіжчик з Йосаріанового намету, ані не замерзав до смерті під сліпучим літнім сонцем, як замерз Сноуден у хвості літака, перед тим виказавши Йосаріанові свою таємницю.