— Усі вони члени синдикату, — сказав Майло. — І всі вони розуміють: що добре для синдикату, те добре для країни, заради цього Семмі і біжить[32]. Усі диспетчери мають свій пай, і тому вони завжди мусять працювати на благо синдикату.
— І в мене є пай?
— У кожного є пай.
— І в Орра є пай?
— У кожного є пай.
— А в Голодного Джо? В нього також є?
— У кожного є пай.
— Ну, хай мені грець, — задумливо мовив Йосаріан, якого вперше глибоко вразила ідея про паї.
Майло повернувся до нього з лукавим блиском в очах.
— У мене є надійний план, як ошукати наш федеральний уряд на шість тисяч доларів. Ми з тобою можемо заробити по три тисячі, нічим не ризикуючи. Хочеш?
— Ні.
Майло глянув на Йосаріана, глибоко зворушений.
— Ось це мені в тобі й подобається, — вигукнув він, — Ти чесний! З усіх, кого я знаю, ти єдиний, кому я можу по-справжньому довіритися. Саме тому я сподіваюся, що ти постараєшся трохи більше мені допомагати. Вчора в Катанії я дуже засмутився, коли ти втік із цими двома шльондрами.
Йосаріан вирячився на Майла із глузливим здивуванням.
— Майле, ти сам наказав мені піти з ними. Ти забув?
— Це не моя вина, — відповів Майло з гідністю. — Я мусив якось позбутися Орра, коли ми дістались до міста. В Палермо все буде інакше. Я хочу, щоб ви поїхали до дівчат відразу з аеропорту, тільки-но ми сядемо.
— З якими дівчатами?
— Я заздалегідь зв’язався по радіо з Палермо і домовився з чотирирічним звідником, що він приведе двох восьмилітніх незайманих напівіспанок. Він буде чекати з ними в лімузині в аеропорту. Сідайте до них, як тільки ми вийдемо з літака.
— Нічого не вийде, — відказав Йосаріан, киваючи головою. — Я піду лише в одне місце — спати.
Майло посинів від обурення, і його тонкий довгий ніс, мов блідий пломінчик свічки, судомно затріпотів поміж чорними бровами й нерівними рудими вусиками.
— Йосаріане, пам’ятай про свою місію, — нагадав він благоговійно.
— До дідька мою місію, — байдуже відповів Йосаріан. — І до дідька синдикат, навіть якщо я маю в ньому пай. І не хочу ніяких незайманих восьмиліток, навіть якщо вони напівіспанки.
— Я тебе не звинувачую. Цим незайманим восьмиліткам насправді лише тридцять два. І вони насправді не напівіспанки, а лише на третину естонки.
— Не потрібні мені ніякі незаймані.
— І вони навіть не дівчатка, — переконливо провадив Майло. — Та, котру я вибрав для тебе, була деякий час одружена з підстаркуватим учителем, який спав з нею лише по неділях, тож вона майже новенька.
Але Орр також хотів спати, і тому Йосаріан з Орром виїхали з аеропорту разом з Майлом до Палермо, де виявили, що для них у готелі теж місця немає і, що набагато важливіше, дізналися, що Майло — мер.
Чудна, неймовірна зустріч Майла почалася ще на аеродромі, де службовці, впізнавши його, поштиво облишили свої справи і видивлялись на нього з ледь стримуваною улесливістю й побожністю. Новина про його прибуття вже поширилась у місті, тож коли вони мчали околицями у невеликій відкритій вантажівці, назустріч їм уже вийшов радісний натовп. Йосаріан та Орр оніміли від подиву і боязко тулились до Майла.
У місті вітальні вигуки ставали гучнішими, що ближче вантажівка, уповільнюючи хід, під’їздила до центру. Хлопчиків і дівчаток відпустили зі школи, і вони, в новому вбранні, вишикувалися вздовж тротуарів, вимахуючи прапорцями. Йосаріан із Орром геть утратили дар мови. Вулиці загатив веселий натовп, а вгорі над ним пливли величезні транспаранти з портретом Майла. Майло позував для цього зображення у потертій селянській блузі з високим коміром, а вираз його порядного, батьківського обличчя був толерантним, мудрим, критичним і сильним; вусики його стовбурчились, а зизуваті очі проникливо споглядали народні маси. Інваліди, звисаючи з вікон, посилали йому поцілунки рукою. Крамарі у фартухах екзальтовано вітали його з вузьких дверей своїх крамничок. Сурмили труби. То тут, то там хтось падав, і його затоптували на смерть. Заплакані старі жінки нестямно пропихалися до вантажівки одна поперед другою, щоб торкнутися Майлового плеча чи потиснути руку. Майло сприймав це буйне торжество з великодушною поблажливістю. Він елегантно махав рукою у відповідь і розкидав святочній юрбі щедрі жмені шоколадних поцілуйчиків «Герші» у сріблястій фользі. Групка енергійних юнаків та дівчат з осклілими від палкого захоплення очима, взявшись за руки, стрибали слідом за вантажівкою і хрипко скандували:
— Майло! Май-ло! Май-ло!