Того вечора Йосаріан пішов до офіцерського клубу І просидів там допізна. Повертаючись до свого намету, він підозріливо пряв очима, виглядаючи повію Нейтлі. Він зупинився, помітивши її в засідці у кущах з величезним різницьким ножем у руці і вбрану як піанозький селянин. Йосаріан безшумно підкрався до неї ззаду і схопив за руки.
— Caramba![46] — вигукнула вона озвіріло, пручаючись, як дика кішка, поки він затягнув її до намету і кинув на підлогу.
— Гей, що тут діється? — спросоння запитав один із його сусідів.
— Потримай її, доки я повернусь, — наказав Йосаріан, стягнувши хлопця з ліжка і наваливши на неї, а сам вибіг надвір. — Тримай!
— Дозвольте мені його вбити, і я буду шури-мури з вами усіма, — запропонувала вона.
Решта Йосаріанових сусідів повискакували зі своїх койок, побачивши, що то дівчина, і спробували спершу змусити її пошуримурити з усіма, поки Йосаріан побіг до Голодного Джо, який спав сном немовляти. Йосаріан зняв кошеня Гапла з його обличчя і розштовхав Голодного Джо зі сну. Голодний Джо одягнувся швидко. Цього разу вони полетіли на північ і повернули на Італію далеко за лінією фронту. Опинившись над рівниною, вони начепили на повію Нейтлі парашут і виштовхнули її через аварійний люк. Йосаріан був певний, що нарешті її позбувся, і з полегшенням зітхнув. Коли він підходив до свого намету на Піанозі, з темряви на стежку виступила чиясь постать, і він зомлів. Він прийшов до тями, лежачи на землі, і став чекати, коли йому всадять ножа, мало не радіючи смертельному удару, який дав би йому спокій. Натомість чиясь дружня рука допомогла йому підвестися. Це була рука льотчика з Данбарової ескадрильї.
— Як справи? — пошепки спитав льотчик.
— Чудово, — відповів Йосаріан.
— Я бачив, як ви оце зараз впали. Подумав, з вами щось сталось.
— Здається, я зомлів.
— У нас в ескадрильї ходить чутка, буцімто ви сказали в штабі, що відмовляєтесь вилітати на бойові завдання.
— Це правда.
— Потім до нас приходили із штабу і сказали, що це лише чутки, що ви просто пожартували.
— А це брехня.
— Гадаєте, вам усе так минеться?
— Не знаю.
— Що вони з вами зроблять?
— Не знаю.
— Гадаєте, вони віддадуть вас під трибунал за дезертирство з поля бою?
— Не знаю.
— Сподіваюся, вам усе так минеться, — сказав льотчик з Данбарової ескадрильї, розчиняючись у темряві. — Тримайте мене в курсі справ.
Кілька секунд Йосаріан дивився йому вслід, а далі рушив до свого намету.
— Ей! — почувся голос за кілька кроків попереду. Це був Еплбі, що ховався за деревом. — Як справи?
— Чудово, — сказав Йосаріан.
— Я чув, тобі будуть погрожувати трибуналом за дезертирство з поля бою. Але до суду вони не дійдуть, бо навіть не певні, що зможуть довести твою провину. Також через цей скандал вони можуть погано виглядати в очах нового начальства. Окрім того, ти ще досі великий герой, бо вдруге заходив на міст біля Феррари. Здається, ти зараз перший герой у нашому полку. Я от подумав, тобі варто знати, що вони просто блефують.
— Дякую, Еплбі.
— Я заговорив з тобою, просто щоб попередити.
— Я тобі вдячний.
Еплбі соромливо поколупав землю носаком черевика.
— Пробач, Йосаріане, що ми тоді з тобою побилися в офіцерському клубі.
— Та все гаразд.
— Але бійку не я почав. По-моєму, то все сталося через Oppa, який вдарив мене по лиці ракеткою. Чому він це зробив?
— Ти в нього вигравав.
— А хіба я не мав у нього виграти? Хіба суть гри не в тому, щоб виграти? А тепер, коли він мертвий, уже не має значення, краще я грав у пінг-понг чи ні, адже так?
— Певно, що так.
— І вибач, що я здійняв таку бучу через ті таблетки атабрину, коли ми сюди летіли. Якщо ти хочеш підхопити малярію, то це твоя справа, адже так?
— Не переймайся, Еплбі.
— Я лише старався виконувати свій обов’язок. Я корився наказам. Мене завжди вчили коритися наказам.
— Та не переймайся.
— Знаєш, я сказав підполковнику Корну і полковнику Каткарту, що, на мою думку, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання, якщо ти цього не хочеш, а вони сказали, що дуже в мені розчаровані.
Йосаріан сумовито всміхнувся.
— Певно, що розчаровані.
— Ну, та мені байдуже. Дідько, ти відлітав аж сімдесят одне завдання. Цього має бути досить. Думаєш, вони тебе відпустять?
— Ні.
— Скажімо, коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити і всіх нас, адже так?
— Саме тому вони не можуть мене відпустити.