— Ні, сер.
— І перестаньте мені «серити»!
— Так, сер.
— І кажіть «сер», коли не «серите», — наказав майор Меткаф.
Клевінджер, звісно, був винним, інакше його б не звинуватили, а єдиним способом це довести було визнати його винним, що вони і зробили, виконавши свій патріотичний обов’язок. Йому присудили п’ятдесят сім штрафних маршів. Попінджея посадили під замок, щоби провчити, а майора Меткафа відправили на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер відбував покарання щосуботи, по п’ятдесят хвилин маршуючи туди-назад перед будинком військової поліції з незарядженою гвинтівкою на плечі, що важила, здавалося, тонну.
Клевінджера все це дуже спантеличувало. Коїлося багато дивних речей, але найдивнішою з усіх для Клевінджера була ненависть — брутальна, неприхована, безжальна ненависть членів Дисциплінарної комісії, що закривала невблаганні обличчя, мов тверда, мстива маска, і незгасними жаринами тліла у злісно примружених очах. Клевінджера приголомшило таке відкриття. Якби могли, вони б його лінчували. Це були троє дорослих чоловіків, а він — хлопчисько, і вони ненавиділи його і бажали йому смерті. Вони зненавиділи його до того, як він прийшов, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи після того, як він пішов, і коли розійшлись і кожен подався до себе, то понесли з собою, мов якийсь заповітний скарб, злостиву ненависть до нього.
Йосаріан як міг попередив його напередодні ввечері.
— У тебе немає виходу, хлопче, — мовив він похмуро. — Вони ненавидять євреїв.
— Але я не єврей, — відповів Клевінджер.
— Це не має значення, — запевнив Йосаріан і мав рацію. — Вони гноблять усіх.
Клевінджер відсахнувся від їхньої ненависті, неначе від сліпучого світла. Ці троє чоловіків, що так його ненавиділи, розмовляли тією самою, що й він, мовою і носили такі самі однострої, але побачивши їхні недоброзичливі обличчя, навіки спотворені судомами жорсткої злоби, він у цю ж мить зрозумів, що ніде у світі — ні в усіх фашистських танках, літаках чи підводних човнах, ні в бункерах за кулеметами, мінометами чи вогнеметами, ні навіть серед усіх досвідчених зенітників із першокласної дивізії «Герман Ґьорінг» чи серед огидних змовників усіх мюнхенських пивниць, чи деінде, — не знайде він людей, що ненавидітимуть його більше, ніж оці троє.
Розділ 9
Майор Майор Майор Майор
Майор Майор Майор Майор від самого народження мав важке життя.
Як і Мінівер Чіві[8], він народився запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж змогла витримати без шкоди для здоров'я його мати — ніжна, хвороблива жінка, яка за півтори доби родових мук втратила всяке бажання продовжувати суперечку про ім’я дитини. А її чоловік вийшов у лікарняний коридор з похмурою рішучістю людини, яка знає, чого хоче. Батько майора Майора, височезний і худий, у важких черевиках і чорному шерстяному костюмі, не вагаючись заповнив свідоцтво про народження і без жодної емоції передав його черговій сестрі. Вона мовчки взяла його і пішла геть. Дивлячись їй услід, він уявляв, що у неї під халатом.
У палаті він знову побачив свою дружину, яка, мов висушений овоч — зморщена, знеможена і бліда, — нерухомо лежала під простирадлами. Її ліжко стояло в найдальшому кутку, біля вікна з тріснутою, каламутною від порохів шибкою. Насуплене небо хлюпало дощем, день був похмурий і холодний. В інших палатах лікарні бліді як крейда люди зі старечими синіми губами, не гаючись, вмирали. Чоловік довго стояв біля ліжка, втупившись поглядом у жінку.
— Я назвав хлопчика Калебом, — нарешті тихо промовив він. — Так, як ти хотіла.
Жінка не відповіла, і чоловік поволі усміхнувся. Він усе прекрасно спланував, бо його дружина, яка вже заснула в бідній палаті сільської лікарні, не знала про його брехню.
Ось серед таких убогих обставин з’явився на світ недолугий командир ескадрильї, який тепер проводив добру частину робочого дня на Піанозі, підписуючись на офіційних документах іменем Вашингтона Ірвінга. Майор Майор старанно підписувався лівою рукою, щоб не впізнали почерку, захистившись від випадкових гостей власною огидною йому владою і замаскувавшись фальшивими вусами й темними окулярами на випадок, якщо хтось випадково загляне крізь неоковирне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шматок целулоїду. Поміж цими двома невдалими моментами в житті — його народженням і його успіхом — пролягав тридцять один рік самотності й розчарування.